Та тільки-но Мері переступила поріг, хвилювання щезло. Приміщення взагалі не було схоже на людське житло. У вузькому коридорі було темно й холодно, пахло чимось солодким і затхлим, ніби сумішшю воску й пилюки.
На килимку валялися листи. Мері поворушила їх ногою — чи немає чогось цікавого? — та листи були в нудних конвертах з адресами, надрукованими на машинці. Проспекти і рахунки, — вирішила вона і раптом ніби почула батьків голос: «Рахунки, рахунки і нічого крім рахунків…»
Цю фразу батько повторював за сніданком майже щоранку. Коли Мері була ще маленька, вона думала, що вони страшенно бідні, а коли підросла, то зрозуміла, що він скаржиться на нестачу грошей тільки для того, аби допекти мамі. А мама, своєю чергою, скаржилася на своє нудне життя, щоб насолити йому. Іноді мама не звертала Уваги на його просторікування й спокійно собі пила каву й читала газету, ніби його і в кімнаті не було, а часом вона спалахувала гнівом і кричала на нього: мовляв, а на що він розраховує? Адже за все треба платити, хіба не так? Тоді батько також починав кричати у відповідь, поки мама вставала й вибігала з кімнати, грюкнувши дверима.
Мері зітхнула. Вона подумала, що й справді їй живеться набагато спокійніше в дідуся і тітки Еліс, та одразу засоромилася цієї думки й зітхнула знову.
Мері відчинила двері вітальні. Штори були опущені, в кімнаті було холодно й похмуро, як і в коридорі. Меблі стояли на своїх місцях, але картини хтось познімав — від них залишилися тільки плями на стінах, — зникли і книги з полиць. Мері здригнулася, але не через те, що їй було холодно. Кімната здавалася порожньою. Вона була схожа на виставочний салон у меблевій крамниці. Ніби ніхто ніколи тут не жив і не буде жити.
З вітальні двері вели до спальні батьків. Ліжко було накрите від пилу простирадлом, а двері шафи розчинені. Мері заглянула в шафу — там було порожньо. Ні одежі, ні взуття…
Затамувавши подих, вона широко розчинила двері своєї кімнати й кілька хвилин стояла нерухомо, роздивляючись. Усе було на своїх місцях, як і в день її від’їзду: кінь-гойдалка, письмовий стіл, книжки, іграшки. Усі ці колись дорогі для неї речі тепер, з якихось незрозумілих причин, здавалися їй чужими. Ніби вони належали комусь іншому. Дівчинці з вигаданої історії.
Її охопило якесь дивне відчуття тривоги. Намагаючись прогнати його, вона голосно розсміялася й стукнула коня по носі. Кінь загойдався, поскрипуючи, й вона пригадала, як минулої зими, коли батьки кудись поїхали, вона сиділа на ньому верхи, тримаючи в руках Ноакса, який сичав від люті й виривався з рук.
— Ноакс! — гукнула вона й побігла на кухню. Кухня з її жовтими стінами й великим вікном, яке виходило до пожежної драбини, була для Мері найкращим місцем у квартирі. У вікні була прорізана спеціальна кватирка для Ноакса, щоб він міг входити й виходити, коли йому заманеться.
Мері ще раз покликала Ноакса, хоча без особливої надії. Вона знала його звички. Ноакс вільно гуляв цілу ніч та більшу частину дня й приходив додому лише надвечір, щоб поїсти й поспати, а потім знову пускався в мандри. Мама Мері пообіцяла попросити сусідку щоденно приходити до них під час їхньої відсутності й годувати Ноакса.
Через те Мері хоча й покликала його, вона не сподівалася почути відповідь. І коли до неї долинуло нявчання, воно було таке тоненьке та жалібне, що вона не була певна, чи й справді це чувся голос Ноакса.
Нявчання повторилося. Вона обернулася й побачила, що з-під плити вилазить худющий кіт.
Мері дивилася на нього й не могла повірити власним очам. То був Ноакс, але як він змінився! Його колись блискуча шубка потьмяніла й запилилася, ходив він лише на трьох лапах, одна передня — волочилася по землі. Мері присіла навпочіпки, й він, хрипло муркочучи, терся об її ногу. Вона погладила його — худющий, тільки шкура та кості.
Мері оглянула кухню. На очі потрапили два блюдечка: одне для молока, друге для м’яса. Вони були порожні і вкриті пилюкою. «Чорт би її побрав!» — сказала Мері, але, хоча й розсердилася, в душі вона не здивувалася. Цього й слід було чекати! Мама просто забула. Вона була так заклопотана від’їздом, що Ноакс вилетів у неї з голови.
За звичайних обставин нічого страшного в цьому не було б. Такий кіт як Ноакс нормально прогодував би себе, ловлячи мишей і пташок та підбираючи рештки їжі біля сміттєвих баків. Але ж він хворий! У нього перебита лапка!
— Ой, Ноаксе, любий мій Ноаксе! — причитала вона, взявши його на руки, й здивувалася, що він не тільки дав себе підняти, але й спокійнісінько лежав у неї на руках.
Вона з хвилину потримала його і легенько опустила на підлогу.
— Тобі треба попоїсти, — сказала вона. — тоді тобі стане краще.
Мері знайшла в буфеті банку згущеного молока. Вона відкрила її, розбавила водою й вилила в блюдце. Але коли вона поставила блюдце поряд з Ноаксом, він навіть не поворухнувся.
— Пий! — умовляла вона його. — Пий, дурненький!
Мері посадила його собі на коліна й спробувала нагодувати з ложечки, але молоко розливалося й текло по шерсті і по її руках.
— Якщо ти нічого не їстимеш, то вмреш, старий дурню, — сердито сказала вона, злякавшись, і тоді він, ніби зрозумівши її, повернув голову й шорстким язиком злизав молоко з її пальця. — Отак! — промовила вона захоплено. Саме таким тоном говорила тітка Еліс, коли Мері з’їдала весь рисовий пудинг. — Смачно? — Вона вмочила палець у молоко й дала йому облизати.
Більша частина молока скапала на підлогу, але трохи попало й котові, і Мері здалося, що він одразу повеселішав. Коли вона опустила його на підлогу, він усівся, похитуючись, і почав злизувати молоко з шерсті.
Мері пошукала кошика, в якому він колись подорожував, і знайшла його в кухонній шафі. У кошику було повно ганчір’я та бляшанок з воском. Вона висипала ганчірки просто на підлогу й застелила кошик чистим рушником. Вона забере Ноакса з собою і тітці Еліс доведеться змиритися з цим! Тітка хоч і не любить котів, але ж не вижене його з дому, а зважаючи на те, що він хворий, то, може, ще й пожаліє його. Тітка любить турбуватися про людей, а зараз турботи потребує Ноакс…
Погано тільки, що, коли вона повернеться з Ноаксом, родичі одразу здогадаються про її поїздку до Лондона. І хоча Мері могла б їм пояснити, що їй раптом захотілося побачити Ноакса й вони, мабуть, зрозуміли б це її бажання, та все одно образилися б, бо вона поїхала з дому, не попередивши їх.
Особливо образиться тітка Еліс! Вона, мабуть, заплаче й скаже: «Мері не довіряє мені! Це моя вина. Мені самій слід було б запропонувати їй привезти кота!»
Укладаючи Ноакса в кошик, Мері аж застогнала від досади. Їй було просто соромно завдавати прикрощів тітці Еліс, хоча тітка така дурна. Та нічого не поробиш. Насамперед треба подумати, як вилікувати Ноакса. Спочатку його треба віднести до ветеринара.
— Здорово його понівечили, — сказав ветеринар. — Здається, він потрапив під машину.
Ноакс лежав на столі безвільно й нерухомо, схожий більше на хутряний комір, ніж на живого кота. Він тільки раз пискнув, коли ветеринар доторкнувся до його лапи. Більше від нього не почули жодного звуку.
— Пригадуєте, коли я минулого разу принесла його до вас, вам довелося загорнути його в ковдру, перед тим як оглянути? — сказала Мері. — І навіть тоді він примудрився вас подряпати?
— Невже? Боюсь, що тепер він уже не такий. Бідний старий кіт.
— Ноакс не старий, — сказала Мері. — Просто він страшенний забіяка, і побував у багатьох тарапатах. Через те в нього порване вухо й сліпе око.
— І не всі зуби, — сказав ветеринар. — Видно, в нього було бурхливе життя. Він з тих битих, за кого двох небитих дають. А знаєш, по-моєму, краще… — Він помовчав хвилю і запитав: — Ти можеш його залишити тут і попросити свою маму зайти до мене?
— Моя мама померла, — без запинки відповіла Мері.
— Ага. Зрозуміло. — Ветеринар якось нерішуче подивився на Мері. І тієї ж хвилини Мері зрозуміла, про що він думає. Кров прихлинула до щік, в голові запаморочилося від гніву. Їй захотілося кинутися на нього і побити його, але вона стрималася. Вхопившись за край столу, — Вона спокійно й холодно сказала: