Мері боялася, що настане день, коли він зникне назавжди, але Саймон запевняв, що нікуди він не дінеться.
— Він не вибереться з острова, поки не навчиться плавати, — міркував Саймон. — Тут тільки одна дорога — через місток, але він не пройде по дошці на трьох ногах. Ні, він ніколи не покине острів.
— Як і я, — сказав Крішна. — Ніколи.
— Ніколи — це розтяжне поняття, — зазначив Саймон.
— Тільки не для мене. Я залишусь тут до глибокої старості.
— У тій дядьковій книжці я прочитав, — сказав Саймон, що люди, які побудували грот, найняли собі чоловіка, щоб він жив там, як самітник. Вони вирішили, що це буде романтично, якщо в них у гроті житиме справжній самітник, якого можна буде показувати своїм друзям, коли ті приїжджатимуть до них у гостину. Вони платили тому чоловікові двісті фунтів за те, що він ходив у дранті, сидів і думав, та невдовзі все це йому набридло й він утік.
— Мабуть, він був божевільний, — висловив припущення Крішна.
— Не знаю. Мені здається, що йому було просто нудно жити самому.
— Мені ніколи не буде нудно, — сказав Крішна. — Я залишусь тут і житиму самітником, Саймоне, коли у вас почнеться навчальний рік.
— Ой, не нагадуй про навчання, — застогнав Саймон.
— Ти не любиш ходити до школи, Саймоне? — засміявся Крішна.
— А хто з нормальних дітей любить? — поквапливо докинула свого Мері.
Вона була певна, що це непідходяща тема для розмови. Саймон ураз замислився, а це була погана ознака. Досі він жодного разу не сказав, скільки часу зможе пробути на острові, і вона не запитувала в нього. Мері й зараз не хотіла, щоб він думав про це.
— А ви знаєте, що вже горіхи дозріли? — сказала вона. — Я бачила сьогодні вранці. На великому дереві біля горобини.
Вони знали, про яке дерево вона каже. Вони знали тут кожне дерево і кожен кущ. Острів був невеличкий — Мабуть, з півмилю завдовжки й чверть милі завширшки, і хлопці ніколи не залишали його. Щоранку, коли вона приходила сюди, легко подолавши місток, їй здавалося, що вона входить у замок. Озеро — то ніби рів, наповнений водою, а грот — головна вежа замку. Іноді вони розводили в головній печері багаття й дивилися, як од відблисків полум’я змінює колір її кришталеве склепіння.
У головній печері було вогко, бо через неї текла з озера вода, зате в горішньому приміщенні, де спали хлопці, було сухо й тепло. Вони встелили долівку сухою зморшкуватою папороттю, від якої ішов солодкуватий запах плісняви.
Мері заздрила їм, що вони сплять на такому чудовому ложі. Хіба може зрівнятися з ним обридла домашня постіль? Та й узагалі тут, на острові, все багато краще, ніж будь-де. Коли ввечері Мері поверталася додому, їй здавалося, що з кольорового фільму вона переходить у чорно-білий…
— Мені здається, що ти нудьгуєш, Мері, — сказав дідусь. — Це моя вина, ти вже пробач.
Від ревматизму в нього ломило суглоби, й він не міг купатися в морі.
— Просто не щастить, — бурчав він. — Найкраще літо за останні роки, а я сиджу вдома.
— А на пляжі тебе схопив би сонячний удар, — сказала тітка Еліс. — До того ж там надто брудно. Скрізь мазут.
— В лісі набагато краще, — сказала Мері.
— В якому лісі? — запитав дідусь, нахмурившись.
— Ну… просто в лісі.
— Ліс і пляж — це різні речі. А що ти там робиш, у лісі? З тим твоїм приятелем… Як його прізвище? Трампер?
— Трампет, — поправила його тітка Еліс.
— Нічого особливого, — відповіла Мері. — Просто гуляємо.
— Не може бути, щоб ви зовсім нічого не робили-Щодня ти йдеш із дому відразу після сніданку, а повертаєшся тільки до вечері. Не можете ж ви просто прогулюватися в лісі цілий день!
Як би їй хотілося, щоб дідусь припинив свої розпитування! Досі він не втручався в її справи, але через біль у ногах став дратівливий.
— Ми збираємо горіхи, — відповіла вона. — І ожину…
Навіть якби вона сказала йому всю правду, однаково важко було б пояснити, що вони там роблять. Дні ніби й схожі між собою, і все-таки кожен по-своєму чарівний…
— Облиш її, тату, — сказала тітка Еліс. — Прогулянки — це найкраще заняття в її віці. Я також любила бувати в лісі. Більше, ніж сидіти на пляжі.
Вона всміхнулася до Мері, ніби в них була спільна таємниця.
— Гаразд, — погодився дідусь. — Хай буде по-твоєму, Еліс. Я старий буркотун. Дратівливий, образливий дід із скрипучими колінами. Не ставай старою, Мері.
Мері закивала головою на знак згоди. Послухатись такої поради неважко. В цю мить вона була цілком певна, що ніколи не зміниться, що завжди залишатиметься такою, як зараз, і її веселе безтурботне життя триватиме вічно.
Вони зібрали всю ожину, що росла на острові.
— Ще трохи залишилося обіч стежки, — сказала Мері. — Перед самим озером, біля поваленого дерева. Кущі там високі, але можна дістати палицею.
— Я хотів залишити їх для своєї мами, — похитав головою Саймон. — Перед тим як іти до школи, я завжди збираю для неї ягоди на варення.
— Хто знову нагадує про школу? — розсердилася Мері.
— Дивись, який листок! — здивувався Крішна.
Листок був багряний і хрускотів, мов кукурудзяні пластівці.
— Ох і телепень ти! — сказав Саймон. — Вже осінь, а восени листя завжди змінює колір і опадає.
— Сам ти телепень, — образився Крішна і штовхнув його кулаком у живіт. — У нас в Африці осені не буває.
— Консерви вже закінчуються, — повідомив Саймон. — Немає більше смажених бобів, немає персикового компоту, немає супу з помідорів.
— Банки з компотом важкі, — сказала Мері. — А боби й суп я можу принести.
— Нам ще потрібна жилка. Вчора ввечері я закинув жилку на вугра біля дренажа, але йшов дощ, і її змило водою.
— Учора не було дощу, — сказала Мері.
— Ні, був. Сьогодні вранці скрізь трава була мокра.
— Це від роси. Дощу не було.
Саймон глянув на її вперто стиснуті губи.
— Гаразд, хай буде по-твоєму. Однаково нам потрібна жилка, консерви і нова фуфайка для Крішни. Твоя стара порвалася, а вечорами вже буває холодно.
— Я принесу йому іншу, — сказала Мері. — І светри принесу. В мене їх, мабуть, зо сто, гарні, теплі вовняні светри. І консерви принесу, і жилку. Можу принести все, що треба…
Вона стояла в черзі на пошті й нервувала. Була вже п’ята година, а о пів на шосту зачиняються всі крамниці. Попереду неї стояли самі старі, і, здавалося, ніхто з них не поспішав. Дідусі купували конверти й марки, а бабусі одержували свої пенсії. Вони неквапливо брали гроші, перелічували їх негнучкими старечими пальцями, клали банкноти в одне відділення своїх гаманців, а монети — в друге. Декотрі з них знічев’я перекидалися словами із служницею пошти, що сиділа за бар’єром. А декотрі тримали на повідках собак, які плуталися під ногами.
— Господи, скільки часу тут згаєш, — поскаржилася жінка, що стояла позаду Мері. — Треба мати залізне терпіння!