В неї було кощаве обличчя відьми. Саймонова бабуся! На мить у Мері впало серце — безглуздо, звичайно, чого їй боятися? Вона вирішила…
— Як поживаєш, моя голубонько?
— Дуже добре, дякую, — відповіла Мері й лукаво додала: — А як Саймон? Я його вже сто років не бачила.
— Подорожує десь. Він любить помандрувати на самоті, й мушу сказати, що я його не ганю. — Саймонова бабуся всміхнулася, і її лице стало зморшкувате, як лущений горіх. — Така сім’я! Мавп’ятник із зоопарку!
Нарешті підійшла черга Мері. На ощадній книжці в неї було два фунти й чотири пенси, і вона зняла майже все, залишивши один шилінг. Мері обернулася, щоб попрощатися із Саймоновою бабусею, і раптом побачила біля неї місіс Кервер.
— Твоя черга, мамо, — сказала місіс Кервер Саймоновій бабусі й у цю мить помітила Мері: — Боже, де це ти пропадаєш! Скільки приходжу до вас уранці, а тебе ніколи не застаю.
Мері дивилася на неї, мов заворожена. Волосся у місіс Кервер було руде, а в її матері чорно-біле, як у помазка для гоління, але в усьому іншому вони були дуже схожі, особливо, коли стояли поруч. В обох бліді, загострені обличчя…
У Мері перехопило в горлі. Недаремно Саймонова мама їй когось нагадувала. Тепер вона зрозуміла кого! Місіс Трампет і місіс Кервер — рідні сестри. У місіс Трампет волосся чорне, як і в її мами і як в близнят. А в Саймона волосся руде, хоча не таке яскраве, як у місіс Кервер…
— …Весело проводиш час, казала мені твоя тітка, — говорила місіс Кервер.
Мері кивнула головою. В неї аж усередині похололо від страху. А що іще розказала тітка Еліс місіс Кервер? Що в неї є приятель на ім’я Саймон Трампет? Адже вона щойно сказала Саймоновій бабусі, що сто років його не бачила.
— Рада це чути, — вела далі місіс Кервер. — Знаєш, твоя бідна тітка так хвилюється за тебе, що ти все сама та сама. «Це ж ненормально, місіс Кервер, — казала вона мені, — що в дитини немає друзів і їй нема з ким гратися».
— Авжеж. Вибачте, мені час уже йти… — заквапилася Мері. Вона силувано всміхнулася на прощання Саймоновій бабусі й кинулася до дверей.
Але тут перегородили їй дорогу дві маленькі опецькуваті фігурки. Обоє вони завивали, мов пожежні сирени.
— Бабусю! Бабусю! Я загубила свій льодяник!
— І забрала в мене! — Поллі тупнула ніжкою. — Бабусю, скажи їй, що це нечесно.
— Ні, чесно. Ти штовхнула мене.
— Я ненавмисне.
— Ні, навмисне.
— Ненавмисне.
— Брехуха!
Вони накинулися одна на одну біля дверей. Місіс Кервер прошмигнула повз Мері і розвела їх.
— Що за гамір! Мені соромно за вас обох.
— Я хочу до бабусі! — Поллі відштовхнула від себе руки місіс Кервер і, роззявивши рота, пронизливо заверещала.
— Бабуся одержує пенсію, — сказала місіс Кервер і ляснула Поллі по жирному стегенці. — Ану геть з дороги! Як, по-вашому, тут проходитимуть люди?
— А це не люди, — заперечила Аннабел. — Це Мері. Поллі, дивись, он Мері.
Поллі враз перестала кричати, ніби хтось повернув вимикач. Скинулися вгору два личка, дві пари блискучих очей, два червоних носики-гудзики.
— Привіт! — похмуро сказала Мері.
— А я й не знала, що ви знайомі з Мері, — сказала місіс Кервер, витираючи їхні заплакані обличчя.
Близнята енергійно закивали головами, як поні.
— Авжеж, тітонько, ми знайомі з Мері.
— Вона в нас обідала. Лише один раз. Більше не приходила.
— Нема нічого дивного, — сказала місіс Кервер, востаннє витерши носа Поллі, й відступила, щоб помилуватися своєю роботою.
— Вона була голодна, — пояснила Поллі. — І дуже зраділа, що ми її запросили пообідати з нами.
— Голодна? — місіс Кервер з цікавістю глянула на Мері, яка цієї миті палко бажала, щоб під нею розверзлася земля.
— Вона сирітка, — сказала Поллі.
— Бідна сирітка, — жалібним медоточивим голосом додала Аннабел. — В неї дуже сувора тітка, яка не дає їй їсти.
— Невже? — Місіс Кервер глянула на Мері. Кутики уст у неї засіпалися, а в очах заграли веселі, лукаві бісики.
Мері подумала, чи не знепритомніти їй. Або вбити себе. Та замість цього кинулася тікати. Вона вибігла з пошти і, нагнувши голову, наштовхуючись на людей, помчалась уздовж Гай-стріт.
Їй здавалося, що вона ніколи не зупиниться. А якщо зупиниться, з нею станеться щось страшне…
11. «Погода, видно, міняється…»
Мері поклала в сумку фуфайку й два грубих вовняних светри для Крішни. Для себе вона взяла джинси, шкарпетки й черевички, теплу куртку з капюшоном і гребінець. Затим, обережно ступаючи по скрипучих сходинах, спустилася вниз, на кухню, і взяла з комірчини трохи сиру й хліба. Після цього вийшла в садок, щоб сховати сумку в кущах біля воріт.
Було так рано, що по землі ще стелився туман. Стоячи на холодній росяній траві, Мері вирішила, що їй краще поснідати. Вона повернулася в дім, пройшла на кухню, з’їла чотири добрячих шматки хліба з малиновим варенням і поставила на плитку чайник. Муркотів і наспівував бойлер, і вона притулила холодні руки до його теплої труби, облизавши з губів варення.
В її уяві поставали обличчя, чулися голоси.
Обличчя місіс Кервер, гостре, з видовженим підборіддям. Бліде кроляче обличчя тітки Еліс. Місіс Кервер каже: «Брехливе дівчисько! Це вона наговорила їм, ніби вона сирота й живе у злої тітки, не зійти мені з цього місця…»
І розгублене обличчя тітки Еліс повільно червоніє…
Мері тихо застогнала й притислася чолом до труби, аж поки почало припікати.
А може, такої розмови і не буде, подумала вона. Але що їй перешкодить? Хіба що місіс Кервер несподівано помре вночі. Або вранці, коли вона йтиме до них, її зіб’є машина.
Така жінка, як вона, вважатиме за свій обов’язок розказати тітці Еліс, що говорить про неї її племінниця в неї за спиною.
І тітка Еліс повірить, що Мері й справді ненавидить її.
Закипів чайник, і Мері глянула на кухонний годинник. Уже було близько пів на восьму, а місіс Кервер приходить о дев’ятій.
Вона приготувала тацю, ополоснула окропом порцеляновий чайничок й заварила міцний духмяний чай, якраз такий, який любила тітка Еліс, хоча ніколи не заварювала для себе. Вона казала, що нічого витрачати на одну особу цілий чайничок заварки, а дідусеві не можна було пити міцний чай через хворе серце.
Поки Мері несла чай нагору, вона думала про те, що в будинку на диво темно. Вона виглянула у вікно. Від туману не залишилося й сліду.
Тітка Еліс сиділа, зіщулившись, у ліжку, вкривши плечі вовняною шаллю. Її волосся було прибране під сітку.
а два передніх зуби, вставлені в рожевий пластмасовий місток, лежали біля неї в склянці на нічному столику. Мері ввічливо відвела погляд.
— Я вирішила, що вам хочеться чаю, тітонько Еліс, — сказала вона.
— О Мері, голубонько моя… — промовила тітка Еліс і часто-часто закліпала очима, важко дихаючи. «Вона так ошелешена, — подумала Мері, ледь стримуючи сміх, — ніби замість чаю їй піднесли чек на тисячу фунтів стерлінгів».
— Сподіваюсь, я правильно заварила чай, — сказала Мері. — Я всипала п’ять ложечок.
Тітка Еліс налила чаю в чашку. Він був зовсім чорний.
— В самий раз, — сказала тітка Еліс. — Чудово! Чай у ліжко! Яка розкіш! Я почуваю себе королевою Англії.
Мері стояла біля ліжка. Їй хотілося вже піти й водночас хотілося залишитися.
Тітка Еліс виглянула у вікно.
— А де ж сонечко? — сказала вона. — Погода, видно, міняється…
Мері переступила з ноги на ногу.
— Що ж, — усміхнулася тітка, — погожі дні — не вічні. Зрештою всьому настає кінець.
Мері захотілося ще щось сказати тітці, але крім «до побачення» вона нічого не могла придумати, а говорити це зараз і не слід. А через те Мері лишень силувано й ніяково всміхнулася і позадкувала до дверей.