Тітка Еліс несподівано скрикнула, і в Мері впало серце. Але сплеску не чути було. Тітка Еліс ще й не ступила на міст. І коли Мері кинулася на допомогу, вона побачила, що тітку налякав Ноакс. Він вискочив із кущів і став поперек стежки, вигнувши спину й наїжачивши шерсть. Вигляд у нього був загрозливий…
— Не бійтесь, тітонько Еліс! — крикнула Мері, — це Ноакс!
Тітка Еліс озирнулася, і Мері зупинилась біля неї як укопана.
— Ноакс? — перепитала тітка Еліс.
— Мій кіт.
— Он що!
Тітка Еліс глянула на нього. Він помахував хвостом і тихо нявчав. Відтак стрибнув у кущі.
— Він на вас не напав би, — сказала Мері. — Просто він трішечки нервовий.
— Нервовий?
— Він з тих котів, які не люблять, щоб їх гладили.
— А я і не збиралась його гладити, — сказала тітка Еліс.
Мері не знала, що казати далі. Адже не можуть вони весь час розмовляти тільки про Ноакса!
Тітка Еліс зніяковіло глянула на неї, немов подумала те саме.
— Якщо хочете, я переведу вас через міст, — запропонувала Мері.
— Ти зможеш, люба? — Ніс у тітки Еліс порожевів, а нижня щелепа сіпнулася. — Тоді нам час іти. Містер Трампет повернеться за нами, і ми поїдемо в лікарню.
У лікарні було дуже тепло, і скрізь горіло яскраве світло. Тітка Еліс і дядько Хорейс пішли в супроводі медсестри в накрохмаленому до скрипу халаті, а їхні племінник і племінниця залишилися в приймальні, заставленій порожніми стільцями та столами, на яких лежали старі журнали. Мері перегорнула два-три журнали, але нічого цікавого в них не знайшла. Їй хотілося побалакати із Саймоном, та він мовчав і тримався відчужено:
чи то був наляканий, чи то не в гуморі.
Повз двері, заглянувши до приймальні, пройшла групка медсестер. Вони про щось шепотілися й хихотіли, і Мері почула, як одна з них сказала:
— Це ті двоє?
— Вони говорять про нас, — сказала вона. — Яке зухвальство!
Саймон стенув плечима.
— Звикай. Не виключено, що ми ще й у газети потрапимо.
Це здавалося мені неправдоподібним, але вона прийшла в захват.
— І по телевізору нас покажуть? — запитала вона, але Саймон лишень простогнав у відповідь і обхопив голову руками.
Саймон і Мері просиділи в приймальні більше години. Коли тітка Еліс та дядько Хорейс повернулися, вони обоє дрімали в кріслах.
— От так, — сказав дядько Хорейс, — Через півгодини йому зроблять операцію. Їм удалося розшукати містера Пателя.
.
Дядько Хорейс був огрядний лисий чоловік із сивою бородою, що нерівно росла на всі боки, мов стара швабра. На ньому був червоний жилет, — щоправда, весь у плямах, — гудзики якого ледь стримували натиск великого черева. Коли він нагнувся, щоб узяти свого плаща, один з кількох останніх гудзиків із тріском відлетів.
Саймон підняв його. А дядько Хорейс сказав:
— Ну, хлопче, нам уже час додому. Треба розказати твоєму батькові, що ти тут натворив.
Саймон зблід.
— Цю справу краще не відкладати, — додав дядько Хорейс, поклавши велику руку на плече племінника.
— Саймонів тато — поліцейський, — пошепки повідомила Мері свою тітку, коли вони вийшли за ними з лікарні.
Цікаво, чи справді Саймон боїться свого батька, чи просто його знову почали мучити докори сумління після того, як вони покинули острів?
— Ми повинні були сховати Крішну, тітонько Еліс, — сказала Мері. — Це наш обов’язок!
— О, я розумію! — відповіла тітка. — Та є люди, які думали інакше, і ви про це мали знати.
Вже стемніло й почався дощ. Нагнувши голови, вони побігли по калюжах до стоянки машин.
— А вирізати апендицит — це однаково що вирізати гланди? — запитала Мері.
— Навіть легше. Горло потім не болить. Не хвилюйся, люба.
— Я не хвилююсь. По-моєму, Кришні пощастило. — Мері сподобалося в лікарні, коли їй виривали гланди, й вона додала, зітхнувши: — Тепер за ним доглядатимуть, як за малою дитиною.
Тітка Еліс схопила руку Мері й притисла до себе.
Мері пригорнулася до тітки. В цю мить їй було так приємно під холодним дощем.
— Що тепер буде, тітонько Еліс? — запитала вона.
— Ну, — непевно почала тітка Еліс, — мені здається, що з тобою захоче порозмовляти поліцейський. Просто поставить тобі кілька запитань. Але ти не бійся. З тобою буду я або дідусь.
— О, я не проти! Це буде надзвичайно цікаво, — сказала Мері, а сама подумала: «Просто дивно, чому дорослі вважають, що діти мають боятися таких речей?»
І додала: — Але я не про себе хотіла запитати. Що буде з Крішною?
— Це вирішить міністр внутрішніх справ, — сказав дідусь. — Взагалі дітям не дозволяють приїжджати до Англії і жити тут без батьків. Може, міністр зробить для Крішни виняток, хоча я в цьому сумніваюсь.
— Краще б він зробив, — сказала Мері. — Після всього, що ми зробили! Я не розумію, при чому тут його батьки? Адже він має тут дядька й може жити в нього, правда ж?
— Боюсь, що це не те, що батько чи мати.
— Дядьки й тітки іноді бувають кращі за батьків, — заперечила Мері.
Дідусь усміхнувся й запалив свою люльку.
— Я маю на увазі юридичний бік справи, — сказав він. — Існує закон. — Димок вився біля його дитячого обличчя, поки він розмірковував про утриманців, тобто про дітей і родичів, які самі не здатні заробити собі на хліб, про імміграційні закони та квоти. Хоча Мері вже почало хилити на сон після гарячої ванни й щедрої вечері, але вона удавала, що слухає, бо дідусь пояснював з таким задоволенням, з яким вона розповідала перед тим йому й тітці Еліс, як вона власноручно врятувала Крішну від двох чоловіків, що викрали його, як переховувала його, годувала…
— А я все думала, чого це запаси з нашої комори зникають швидше, ніж звичайно! — вигукнула тітка Еліс, але після цієї єдиної репліки обоє вони уважно слухали її, не перебиваючи й не нагадуючи, що час уже спати.
Розмовляти з ними було набагато приємніше, ніж з поліцейським, котрий прийшов до них, коли Мері саме вечеряла. Він був якийсь несерйозний. Ніби розважається, подумала Мері, коли поліцейський почав ставити їй запитання. Розпитував, коли Крішна прибув до Англії, де вони переховували його й навіщо, і всі відповіді записав у свій блокнот. Але, записуючи, не переставав усміхатися, весь час жартував, ніби вони грали в якусь веселу гру, а не займалися серйозною справою.
Згадавши про цю розмову, Мері розсердилася.
— А ми все-таки порушили закон, правда ж? — перебила вона дідусів монолог.
Дідусь стривожився.
— Бачиш, люба моя… — Він постукав люлькою, вибиваючи з неї попіл. — Я знаю, ти не зрозуміла, але якщо говорити відверто…
— Звісно, ви порушували закон, Мері, — сказала тітка Еліс. — І, як на мою думку, правильно робили.
— Еліс! — застережливо вигукнув дідусь.
— Деякі закони існують для того, щоб їх порушувати, — сказала тітка Еліс. — Будемо називати речі своїми іменами. Не треба удавати, нібито Саймон і Мері не знали, що вони роблять, нібито все це дитячі пустощі. Це… це образливо для них обох!
У виразі її обличчя, в тоні було стільки обурення, що Мері захотілося підбігти до неї та обняти її.
— Гаразд… — почав дідусь і всміхнувся. Потім відкашлявся. — А запропонувати, щоб вона йшла спати, це також образливо для неї, Еліс? Вже пізно, і, як мені здається, навіть запеклі злочинці втомлюються. А крім того, кілька наступних днів будуть, очевидно, для нас гарячими… — Він знову набив люльку й довго втрамбовував тютюн. Тоді подивився поверх полум’я сірника на тітку Еліс і запитав: — Ти вже їй сказала?
— Ходімо, люба. Дідусь має рацію. Пора люлі.
І хоча цей останній дурнуватий вислів завжди дратував Мері, тепер вона сприйняла його спокійно. Він видався їй дружнім, ніби хтось обняв її за плечі. Вона поцілувала дідуся й рушила нагору, позіхаючи й ледь волочачи ноги, а тітка Еліс ішла за нею, повторюючи: «А тепер в ліжечко…»