Ніна Боден
Збігло літо
1. «От якби скоїти щось по-справжньому погане…»
Мері була сердита. Вона вже віддавна сердилась. Навіть не може пригадати, коли востаннє була в доброму гуморі. Іноді й справді знаходилася причина сердитись — приміром, коли її змушували робити те, чого їй не хотілося, — та переважно вона сердилася без будь-якої причини. Прокидалася вранці вже в кепському настрої, почувала себе ображеною, нещасною, їй хотілося або когось ударити, або щось розбити.
Тітка Еліс, із кролячим обличчям, зібраним у пучок сивим волоссям та шпилястим жмутком рідких волосків на підборідді, дратувала Мері вже самою своєю присутністю. Коли тітка розмовляла — жмуток рухався, коли їла — зуби клацали, а в шлунку у неї бурчало й дзюркотіло, ніби виливалася з ванни вода. А вже коли тітка змушувала її зробити щось таке, чого їй не хотілося, Мері так розпалювалася, що в неї все аж кипіло всередині.
Того ранку тітка Еліс зажадала, щоб Мері одягла вовняну жилетку. Стояв погожий липневий день, повівав вітерець, по небу пливли легкі хмарки, й коли Мері зійшла вниз поснідати, настрій у неї був набагато кращий, ніж звичайно. Вона навіть з’їла вівсяну кашу, бо знала, що дідусь вважає, що каша для неї корисна. Виглянувши з-за своєї газети й побачивши перед нею порожню тарілку, дідусь аж просіяв.
— Схоже на те, що наше цілюще морське повітря викликало в тебе, нарешті, апетит, — сказав він.
У нього був такий задоволений вигляд, ніби, з’ївши тарілку вівсяної каші, Мері здійснила якийсь надзвичайно добрий і розумний вчинок, і їй захотілося ще чимось порадувати його. Вона подумала, що може сказати, приміром, таке: «Після сніданку я, мабуть, піду до моря й кидатиму камінці у воду». Мері знала: це буде приємно для дідуся: він тривожився, коли вона, як він висловлювався, «нудилася в чотирьох стінах».
І тепер усе це зіпсувала тітка Еліс зі своєю вовняною жилеткою.
— Ця одежина саме для такої мінливої погоди, — сказала тітка, нервово поглядаючи у вікно, наче погода, мов лютий пес, могла вскочити в кімнату й покусати її.
Мері насупилася й відчула, як обличчя у неї твердіє, немов перепечений пудинг.
— Сьогодні не холодно, — заперечила вона. — А мені навіть гаряче. Коли одягну ще жилетку — я в ній зварюся на смерть.
— Надворі холодний вітер. Кажучи між нами, я свою жилетку вже одягла.
Мері пильно оглянула кімнату:
— А більше тут нікого й немає.
Тітка Еліс голосно розсміялася, але не через те, що в словах Мері було щось смішне, а ніби виправдовувалася:
— Так кажуть, люба моя. Хіба ти ніколи не чула цього вислову?
— Я чула його не раз, але, по-моєму, він звучить безглуздо, — сказала Мері. — А ці ваші старі ідіотські жилетки я просто ненавиджу. Вони з рукавами! З рукавами і з гудзиками! Ви, мабуть, знали, що я їх ненавиджу, через те й купили.
Вона так стукнула ложкою по яйці, що аж бризки полетіли від жовтка.
— О Мері! — сумно проказала тітка Еліс. Вона витріщила свої вицвілі очі й засіпала носом, немов переляканий кролик. Мері відчула, що тітка боїться її, і ще більше розлютилася. Просто смішно — стара жінка боїться одинадцятирічної дівчинки.
— Ніде в світі не одягають жилетку на гудзиках і з рукавами, — ображено заявила вона.
— О Мері! — повторила тітка Еліс.
Здавалося, ніби вона ледь стримує сльози. Дідусь поклав на стіл газету, глянув на тітку. Потім усміхнувся до Мері.
— Люба моя дитино, хтось же їх усе-таки носить, інакше їх не продавали б у крамницях. А раз продають, значить є попит. Немає попиту — немає і пропонування.
Першої секунди Мері ледь не всміхнулася йому. Важко було не всміхнутися до дідуся, який своїм круглим рожевощоким обличчям і круглими синіми очима нагадував життєрадісне, хоча й немолоде немовля. Він був і лисий, як немовля, а то й лисіший за багатьох із них: маківка в нього була така гладенька й блискуча, наче тітка Еліс щодня полірувала її, як полірувала обідній стіл. Досі від самого дідусевого погляду в Мері ставало тепліше на душі, злість, як звичайно, миналася, але тепер, після першої секунди, їй стало не краще, а гірше, бо вона побачила, що його сині очі чимось стурбовані й він торсає пальцями своє вухо. Так він завжди робив, коли про щось напружено думав або був чимось стривожений, і Мері зрозуміла, що дідусь засмучений її грубим ставленням до тітки Еліс. І хоча після цього в глибині душі їй стало соромно й ніяково, однак вона ще дужче розсердилася.
— Але ж діти не самі собі вибирають одежу, правда ж? — заперечила вона. — їм доводиться носити те, що для них купують дорослі. Дівчатка, наприклад, змушені вдягати жахливі, колючі жилетки та ідіотські спіднички. І нічого не можеш сказати, роби тільки те, що тобі велять.