Мері відчула, що не витерпить, коли Саймон скаже щось схоже на це. Вона стисла п’ястуки і затамувала подих, ніби знала, що він так і зробить.
Але він тільки сказав:
— Пробач. Тоді через близнюків. Мабуть, через них. Але ти не турбуйся! Вони не янголи, але й не фіскали. Принаймні, коли розуміють, що чогось не слід говорити, то й не скажуть… — Мері здивовано втупилася в нього, і він, почервонівши, додав: — Я маю на увазі сьогоднішній ранок…
Нинішній ранок здався їй далеким, як давній, майже забутий сон. Згадавши, вона опустила голову:
— Річ зовсім не в тім, дурню ти.
— А в чім тоді? — все ще терпляче запитав Саймон, але Мері почулася в його голосі різка нотка. Здавалося, мине ще хвилина-друга, і йому надокучить ця однобока розмова.
Вона окинула його швидким поглядом, боячись, що він розсердиться, але на його обличчі відбився лише вираз подиву і співчутливого зацікавлення. І їй раптом захотілося розповісти йому все.
— Ти мені не повіриш, якщо я розкажу тобі, — промовила вона й підвелася, бо їй уже терпець увірвався сидіти на одному місці.
Спотикаючись, вона підійшла до самого краю жовтуватої води. Серце шалено калатало в грудях, долоні спітніли. А що, коли поліцейський знайшов хлопчика? І він уже у в’язниці, в темній, душній камері? Або ще гірше, помирає в лікарні, а над ним стоїть лікар і, похитуючи головою, каже: «Якби ми знайшли його раніше, то, безперечно, врятували б йому життя».
— Звідки ти знаєш, що я не повірю? — запитав Саймон у неї за спиною, й вона враз відчула, що сльози, які поступово закипали в душі від усвідомлення власної провини, ось-ось поллються з очей. Вона люто обернулася до нього.
— Та замовкни! Розмовами тут не допоможеш, треба негайно щось робити. — Гарячі сльози застилали їй очі. — Це просто жахливо, — сказала вона, схлипуючи. — 3 ним могло статися все що завгодно…
— 3 ким? — перепитав Саймон і, коли вона не відповіла — Мері хотіла відповісти, але в неї перехопило гордо, — взяв її за плечі і досить енергійно труснув. Тоді відпустив і звелів:
— Ану, розказуй! Кого ти маєш на увазі і що сталося? Він звертався до неї тоном добродушного дядька, ніби Мері не його ровесниця, а набагато молодша за нього, як, скажімо, Поллі чи Аннабел. Іншим разом Мері обурилася б, але тепер цей його тон тільки заспокоїв її. Саймонів голос звучав так по-дорослому співчутливо, що до неї знову вернулось колишнє відчуття: він придумає, що робити.
І почала квапливо розповідати:
— Пам’ятаєш тих двох чоловіків, яких забрав поліцейський? З ними був ще хлопчик… Він біг пляжем, а я… я налякала його і він упав, зачепившись за дідусів ціпок. Він лежав нерухомо, і я подумала… Я подумала, що він помер… І побігла, щоб покликати когось, а потім побачила тих людей з поліцейським, але побоялась сказати через Білла Сайкса й Олівера Твіста… І тоді вирішила розказати тобі, але ти не слухав… Ти весь час кривлявся… І тому я побігла назад, а його… його більше тут нема. Він зник…
Їй забракло повітря, ноги підкошувалися, й вона змушена була сісти на хвилеріз.
— Отже, він не помер, — спокійно промовив Саймон. — Адже трупи не ходять, правда ж? — зробивши цей практичний висновок, він замовк і, ледь нахмурившись, глянув на Мері. — Я тільки не розумію, до чого ти згадала Білла Сайкса й Олівера Твіста. При чому тут вони?
Мері всміхнулася. Їй стало соромно за свою поведінку: ледь не розплакалася, мов дитина, не змогла до ладу розповісти про те, що сталося, — але водночас і зраділа, бо, як з’ясувалося, і Саймон дечого не знає.
— Білл Сайкс — нічний грабіжник, — пояснила вона. — Він завжди, коли йшов грабувати, брав із собою хлопчика, щоб той залазив через вікно й відчиняв йому ізсередини двері, бо сам Білл був дуже товстий. Хіба ти не читав «Олівера Твіста»?
Саймон кивнув головою, не зводячи з неї здивованих очей.
— А ти хіба не читаєш газет? — своєю чергою запитав він.
У цьому запитанні, на думку Мері, не було особливого сенсу: Саймон, видно, просто вирішив узяти реванш. Однак, тільки-но вона зібралася відповісти — пояснити, що газети читає не часто, бо дідусь передплачує лише «Файненшл Таймс», а це нудна газета, без картинок, — як раптом згадала, що дідусь, за її вигадкою, сліпий і в нього не все гаразд із головою. Останнім часом події розвивалися так швидко, що вона одразу не змогла пригадати, чи вже розповідала Саймонові про дідуся, чи тільки збиралася розповісти. А тому вона лише похитала головою й сказала: