При цій жахливій думці в неї клубок підкотився до горла. Вона ковтнула слину й блиснула очима на тітку Еліс:
— Діти взагалі не мають права нічого казати. Вони повинні носити те, що їм дають, їсти, що дають і… і жити там, де їм звелять. Це несправедливо.
Клубок, здавалося, викотився з горла й каменем ліг на груди.
У тітки Еліс вирвався якийсь смішний звук, щось середнє між зітханням і стогоном.
— Мері, якщо тобі більше не хочеться їсти, то чи не могла б ти вийти з-за столу й побути трохи нагорі? — сказав дідусь.
Він завжди звертався до неї лагідно й розважливо, хоч би що вона сказала чи зробила. Іноді їй хотілося, аби він накричав на неї, бо його чемність і стриманість ще більше дратували її.
Мері підвелась зі стільця й, не промовивши жодного слова, вийшла з кімнати. Однак, зачинивши за собою двері, зупинилася, щоб послухати.
Вона знала: як тільки вийдеш, люди одразу починають говорити про тебе.
— В усьому цьому винна я, тату.
— Дурниці, Еліс!
— Звичайно, я! — Тітчин голос звучав рішуче, в ньому відчувалося обурення. Вона любила винуватити себе навіть у таких речах, які аж ніяк не залежали від неї: наприклад, у поганій погоді або в запізненні поїзда. — Я просто не можу підібрати ключа до серця бідної дитини. В цьому тільки моя вина.
— Я знаю, що ти картаєш себе. І дарма! — Дідусь говорив незвично різко. — Еліс, люба моя, не хвилюйся. Цілком природно, що за цих обставин Мері — важка дитина. З часом вона зміниться. В душі вона добра дівчинка.
Мері скреготнула зубами й затупотіла сходинами нагору. Добра в душі! Ні, вона погана. Вона така погана, що всі ненавидять її, усі, крім дідуся. Тільки дідусь любить її, бо він не такий, як усі, і не вміє ненавидіти.
Мері увійшла в спальню й похмуро утупилася на своє відображення в дзеркалі.
— Я також тебе ненавиджу, — голосно сказала вона сама до себе. — Свиня! — Вона притулила п’ястучки до щік і так натисла мізинцями на кінчика носа, що видно було тільки ніздрі. — А тепер ти й схожа на свиню. Жахлива, потворна свиня!
— О, я б цього не сказала. Тільки коли робиш гримаси, тоді схожа.
Мері обернулась і побачила місіс Кервер, яка щосереди й щоп’ятниці приходила допомагати тітці Еліс робити хатню роботу. То була маленька й худорлява жінка з тонким блідим обличчям, яке здавалося ще тоншим і блідішим в обрамленні кучми густого кучерявого волосся.
— У чужу кімнату без стуку не входять, — в’їдливо сказала Мері. — Це нечемно.
— Кому б іще, як не тобі, розмірковувати про чемність, — усміхнулася місіс Кервер, показуючи квадратні зуби, що були так само завеликі для її худорлявого обличчя, як і кучма рудого волосся. — Я саме збиралася прибрати твоє ліжко. Може, допоможеш, коли ти вже тут?
— Чого раптом? Це ваша робота, вам за неї гроші платять, — обурилася Мері, та одразу прикусила язик. Це вже й справді грубість, а рудоголові, як вона знала, легко спалахують.
Але слова Мері тільки потішали місіс Кервер.
— Правильно, — сказала вона й заходилася прибирати постіль.
Незважаючи на свою худорлявість і маленький зріст, вона була дужа та моторна й немов тер’єр носилася по кімнаті, хапаючи ковдри й підбираючи розкиданий одяг. А Мері стояла біля вікна й спостерігала за нею.
Коли все було прибрано, місіс Кервер сказала:
— Твоя тітка збирається перефарбувати цю кімнату. Який колір тобі сподобався б?
Мері дивилася з вікна на сад і мовчала.
— Чого мовчиш? — запитала місіс Кервер. — Адже ти повинна мати якусь думку з цього приводу. А що, коли пофарбуємо в жовтий колір? Ти хотіла б? Тітка вважає, що ти маєш вибрати колір на свій смак.
— Хай фарбує хоч і в чорний, якщо їй подобається, — сказала Мері. — Мені байдуже. Я тут довго не затримаюсь.
— Не затримаєшся?
— Моя мама поїхала відпочивати, — поквапливо пояснила Мері, — а тато змушений був поїхати до Південної Африки в справах. Він у Чілі.
— Я знаю. — На обличчі місіс Кервер відбився якийсь дивний вираз, ніби їй було відомо щось таке, чого не знала Мері. Дівчинка одразу вирішила, що ненавидить місіс Кервер.
— Ви, мабуть, і не уявляєте, де знаходиться Чілі, — ущипливо сказала вона.
— Чому? Адже я ходила колись до школи.
І хоча місіс Кервер усміхнулася після цих слів, Мері помітила, що вона починає сердитися.
— Ну що ж, — мотнула головою Мері. — Якщо ви знаєте, де знаходиться Чілі, то ви знаєте, як це далеко звідси. Дорога коштує багато грошей, і через те тато не зміг взяти мене з собою, і я змушена була приїхати сюди й зостатися в цієї придуркуватої тітки Еліс. Та він одразу забере мене звідси, як тільки повернеться.