— Звичайно, це цілком природно, що ти скучаєш за татом і мамою, — вів далі дідусь.
— А я за ними не скучаю. — Мері так здивували дідусеві слова, що цього разу вона сказала те, що думала. Але, помітивши тінь смутку па його обличчі, зрозуміла свою помилку: гарні діти завжди скучають за своїми батьками, коли ті у від’їзді. Вона відвела убік очі й пробурмотіла: — Вони завжди сварилися й грюкали дверима.
Дідусь відкашлявся:
— Тоді за своїми друзями. Невже тобі не сумно без друзів?
— У мене їх немає. — Мері на хвилю замислилася. Дідусеві, видно, дуже хотілося, щоб вона за кимось скучала. — Я трохи скучаю за Ноаксом. Це мій кіт, — додала вона.
— Я пригадую його. — Дідусь усміхнувся. — Він мене колись укусив. Крізь штани прокусив до крові. Якщо хочеш, ми можемо забрати його сюди, хоча тітка Еліс не дуже любить котів.
— О, Ноакс — не простий кіт, — сказала Мері. — Він, можна сказати, дикий. Одного разу він загриз величезного рудого кота, вдвічі більшого за себе, і, може, з сотню прогнав. Сусіди завжди від нього потерпали і скаржилися.
— Не думаю, що це сподобається Еліс, — сказав дідусь. — Вона завжди намагається підтримувати добрі взаємини із сусідами. Але ти можеш завести собі якусь іншу тварину. Тільки не собаку. Еліс якось укусив собака.
— От якби крокодила, — мрійливо сказала Мері. — Коли я була маленька, моя няня тримала в себе у ванній крокодила на ім’я Джеймс.
— Я мав на увазі щось менш екзотичне, — зазначив дідусь. — Скажімо, кролика. Коли я був хлопчиком, у мене завжди жили кролики.
Мері похитала головою:
— Кролики нудні, — сказала вона. І тут їй здалося, що дідусь розчарований такою відповіддю, а тому враз перемінила свою думку: — Та ну їх, не хочу я заводити ніяких тварин. Правду кажучи, я й додому не хочу. Просто я хочу знати, коли поїду.
Дідусь поколупав ціпком у клумбі і знайшов ще одну бур’янину.
— Не знаю. — Він сумно глянув на неї. — Пробач, Мері, але я й справді не знаю.
Вона так і прикипіла очима до кущів троянд:
— Ви хочете сказати, що вони за мною не приїдуть?
Дідусь виводив ціпком на землі якісь візерунки. Мері глянула на його руку, що тримала палицю, і побачила на ній вени, схожі на синіх черв’яків.
— Ще нічого не вирішено, — сказав дідусь.
Мері стало сухо в роті. Язик немов задерев’янів.
— Вони збираються розлучитися? — запитала вона.
І раптом зрозуміла, що знає про це вже давно, багато тижнів, ще з середини липня, коли мама привезла її до дідуся й тітки Еліс, але тільки тепер, сказавши про це вголос, вона чомусь злякалася.
У дідуся вуха зробилися червоні, немов помпон на його плетеній шапці, обличчя обвисло і вкрилося зморшками. В нього був такий нещасний вигляд, що Мері захотілося підбадьорити його чимось, але вона не могла нічого придумати.
— Бідна моя дитино, — сказав дідусь. — Боюсь, що так.
Слова «бідна моя дитино» викликали в Мері якесь дивне відчуття. Досі вона ненавиділа, коли люди її жаліли, але дідусь вимовив ті слова з такою ласкою, з такою любов’ю — немов вона й справді «його бідна дитина» і його непокоїть те, як вона почуває себе тепер, як вона житиме далі, — що вона ледве стримала сльози.
І все-таки Мері не заплакала. Вона взагалі рідко плакала, навіть коли їй було боляче.
— Тоді вони мене не люблять, — промовила вона рівним, байдужим голосом.
— Що за дурниці? Звичайно, люблять. — У дідусевому голосі прозвучали нотки обурення, і Мері скорчила міну, але відвернулася, щоб він не побачив. Вона знала, що він так скаже. Дорослі всі однакові: говорять не те, що правда, а те, ідо треба сказати. — Вони обоє дуже тебе люблять, — провадив далі дідусь. — Просто… Просто вони більше не люблять одне одного. — Він тихо зітхнув. — І не дивно, твоїй мамі було лиш вісімнадцять років, коли вона вийшла заміж. Ще дівчинкою. З лиця була гарненька, але ще дурненька.
Він ледь усміхнувся, наче уявив маму дівчиною. Відтак усмішка його згасла, він знову зітхнув і сказав, що люди з віком змінюються й іноді — не завжди, а іноді, — коли вони одружуються надто молодими, то з часом стають чужими і розлучаються. І ніхто не може їм допомогти. От так і в тата з мамою. І ніхто не винен.
Мері перестала слухати. А для чого? її дідусь має таку лагідну вдачу, що в нього ніхто ніколи не буде винен.
Вона втупилася в простір і завмерла, немов статуя. З нею часто таке бувало, коли траплялося щось неприємне: застигла нерухомо і, вп’явшись поглядом удалечінь, не тільки ставала схожою на статую, а й, коли старалася по-справжньому, то можна було повірити, що вона холодна, мов камінь, і не відчуває нічого. Вона, звісно, чула, що відбувалося довкола, чула розмови, але все, що люди говорили й робили, здавалося, не стосувалось її зовсім.