‑ Богдан‑Iгор Антонович
Сборник поэзии
АПОКАЛІПСИС
Підводяться, мов сонні, велетенські леви, силюети
тяжких, прирослих до землі, кам’яностопих тюрем
і в’язнів по ночах відвідують коханки і комети,
і місяць, мов рудий павук, повзе поволі муром.
Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво.
На зорях, мов на стінах, цвіль, черва, зелінка й вогкість
Обличчя в’язнів миє місяць синім і холодним сяйвом
аж обростуть за ніч, мов круглі пні, кошлатим мохом!
Підземних рік слизьке, примарне зілля, мокрі зорі й змії,
долини місяця оброслі горіховим гаєм.
Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі і вітер віє,
вода підноситься і зорі й тюрми заливає.
Де не оставсь на каменю ні камень, де зрівнялись гори
знов мулярі нову тюрму будують з брил квітчастих.
Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори,
і мотуз вішальників для живих приносить щастя.
1936
АРКТИКА
Комети, що цвітуть хвостами, наче пави,
червоні шиби моря в олив’яних рамах,
де скелі льодові під снігом кучерявим
розсунулись поволі, мов таємна брама.
На бурунів хребтах качаються тюлені,
звірята сходять з зодіака, й червоніє
у сяйві магнетичних піль метал зелений
морів примарних, що подібні сонній мрії.
Мов синє оливо, заклякле небо висить,
і череп місяця розбитий і безбарвний
упав на сніг, коли отари білих листів
в країну небуття вела зоря полярна.
БАЛАДА ПРО БЛАКИТНУ СМЕРТЬ
Примарні камениці і коші подвір’їв,
мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,
провалля ночі, що його ніхто не зміряв,
і смуток темних брам, і цвілі млосний подих.
Зім’ятий і заляпаний паперу клаптик,
коротка, проста записка: “Ніхто не винен,
злочинця не шукати!” Йде у тихих лаптях,
мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.
З розкритих проводів букетом синя пара,
із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.
З‑за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить,
примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?
Палає струм блакитний, мов душа в натхненні,
і шепіт божевілля два серця колише
з‑під дна свідомості.
І ніч у вир шалений!
І синім квіттям газ в подертий килим тиші!
На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,
сідає миша місячна – цинічна й куца,
і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,
в неситих скорчах болю й насолоди в’ються.
Похилений над ними синій янгол газу
вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,
і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,
аж спаляться, немов останні краплі спирту.
24 грудня 1935
БАЛАДА ПРОВУЛКА
Де, заламавши руки сині,
рятунку кличе ніч намарне,
колишуться п’яниці й тіні
біля кульгавої ліхтарні.
Блакитним квітом похилившись,
ліхтарня, мов лілея в’яне,
і світ недійсний, тільки миші
ведуть шевців на місяць п’яних.
В корчмі із зорями й дзвінками,
де лупії і сажотруси
співають гімни над склянками
і славлять ніч і чар спокуси.
Крива ядуха пані смутку,
схиляючись до касопорців
обличчям зморщеним, мов губка,
фальшиві карти в пальцях корчить.
Оперши лікті у задумі,
нічного промислу любимці
пливуть на плахтах диму й шуму
під лопіт зір у скрипки скриньці.
В кублі химер, верзінь, наруги
під хлип свічок – тремтливих птахів
ворожать лупіям папуги,
і грузнуть в стіл слова, мов цвяхи.
Знічев’я плачуть горлорізи
і сповідаються горілці,
і, мов павук, у горло лізе
забутий спів, подертий в кільця.
Знов сажотруси стягом гімну
життя похвалу залопочуть.
Хто це у кухоль знагла гримнув
. . . . . . . . . . . ?
Чарки, мов птахи, відлітають
понад столами, попід стелю
лопочуть крилами скляними,
дзвінками грають понад синім
кущем димів, що корчму стелять.
Зів’яла вже зоря остання,
і місяць теж зів’яти мусів,
та в черепа розбитій мушлі
шумить і плеще аж до рання
хор лупіїв і сажотрусів.
30 січня 1936
БАТЬКІВЩИНА
Жовті косатні цвітуть на мокрих луках,
як за днів дитинства, в кучерявій млі.
Вилітають ластівками стріли з лука,
білі стріли літ.
Оси золоті в чарках троянд розквітлих,
мокрі зорі куряться під сизий вечір.
Ще горить твоєї молодості світло,
хоч новий десяток літ береш на плечі.
Слухай: Батьківщина свого сина кличе
найпростішим, неповторним, вічним словом.
У воді відбились зорі і обличчя,
кароокі люди і співуча мова.
БУРЯ
Надходить буря. Сиві вільхи
в тривозі туляться до себе.
Щоб відідхнути, просить пільги,
хоч на хвилину, в багрі небо.
Мов стовп, піднявся вихор тричі,
і сяють блискавки, аж маки
червоні сплющують зіниці
і клоняться хорунжим ляку.
Кларнетів схлип, і вітру помах,
і виє лис – нічний астроном.
Червона неба папілома
прорізана, мов бляха, громом.
Це з‑понад бурі безкрай вільний,
схилившись, риє в хмарах ями.
Тоді слова швидкі й доцільні,
мов леза, схрещую з громами.
ЧЕРЕМХИ
Мов свічка, куриться черемха
в побожній вечора руці.
Вертаються з вечірні лемки,
до хат задумано йдучи.
Моя країно верховинна, ‑
ні, не забуть твоїх черемх,
коли над ними місяць лине
вівсяним калачем!
ЧЕРВОНА КИТАЙКА
Горять, як ватра, забобони
віків минулих – снів іскристих.
В китайці заходу червоній
моєї молодості місто.
Лопочуть зорі на тополях,
і люди хрестяться з тривоги,
коли ножами місяць колють
хасиди в чорних синагогах.
Моє містечко таємниче
в хлоп’ячих споминів заслоні!
І знов минула юність кличе,
як давні кличуть забобони.
ЧОМУ?
У ванні короп золотистий
плюскоче, наче з піни панна,
і в куряві рожевих іскор
кружляє веретеном ванна.
Мідниця ранку повна піни
із мила сонця. Миють хмари.
На сім ключів замкнулись сіни,
де ти в блакитному пожарі.
У ванні короп плеще з дива,
побачивши тебе – сон ясний.
Але чому ти нещаслива,
чому очей фіалки гаснуть?
ДИВО
Над ранком. Зорі з вовни мряки,
мов злоті гудзики з плаща,
відпоре день і сім’ям маку
розсипле солов’ям в кущах.
В сувоях тиші сплять долини,
де мох задуми й мох імли,
аж скотиться стозерна диня
на лопуховий ранку лист.
Як диню сонця зсуне вітер
на решето ясних долин,
розплющують зіниці квіти
і листя рветься в дальню синь.
А серце, що, незаспокійне,
збагнути хоче все до дна,
тріпочеться і з листям рвійним
до болю прагне дива дня.
ДНО ПЕЙЗАЖУ
Корови й дині. Білий янгол
на лопуха зеленій плахті.
Хто будить в серці тужну п’янкість
і хто колише темний страх твій?
Ще неоправданий, таємний,
мов кріт, від дна коріння риє
і грає, мов кларнет підземний,