О, моєї не бійтеся пісні,
хоч словами‑бичами вас тну.
Світ великий, безмежний, широкий,
не обняти думками його.
Де задержить утомлені кроки
всім байдужий, недужий ізгой?
Світ безкраїй, безмежний, широкий,
має тисячі, тисячі міст.
Де задержить утомлені кроки
занімілий, задуманий гість?
Світ багатий, розкішний, привітний
має тисячі, тисячі міст.
Та одначе є люди самітні,
мов заблукані птахи без гнізд.
О, не витримав стільки би другий,
він надію поніс у душі.
Хай його відцуралися други
та покинули товариші.
Відійшли, не лишився з них жаден,
залишили самого в журбі.
Кожний день, кожна ніч силу краде…
І все сам, і все сам у юрбі.
Хоч надія у серці не гине,
на чолі незатерте тавро:
це чужинець, чужинець, чужинець,
хто його привітає добром?
Хто його привітає як друга,
хто поможе, поможе йому?
Тільки посміх, погорда, наруга…
Лиш байдужність він знайде німу.
Стільки правд, стільки діл є оманних.
Хоч на світі багато людей
нещасливих, сумних, безталанних,
він між ними самітно все йде.
Лиш затиснені з впертістю жмені,
в них ще сила палка, молода.
Щораз слабші та слабші легені…
І заглянула в очі нужда.
У гарячці чоло, у пожарі,
повне гострих, відкривних думок.
На чужиннім, гладкім тротуарі
заломився паломника крок.
Туги серця слова не повторять,
все даремне, даремне на біль.
Чуже місто, чужа санаторія…
І лиш подув далекий із піль.
Тільки подув далекий приносить
свіжий запах німої землі.
Вже цієї мандрівки є досить,
цих блукань в безпросвітній імлі.
Вже спочине, спочине, спочине,
наближається всьому кінець.
Привітання з його батьківщини
принесе легкокрилий гонець.
Привітання землі материне
хай почує останній ще раз.
Хай думками в минуле порине,
бо забути, заснути вже час.
Давлять груди німі, білі стіни
та шпитальна, примар повна ніч.
Хтось надходить, хтось стукає в сіні…
Глухий кашель і з уст кровотіч.
Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,
відітхнула глибоко земля.
Ще останній, придавлений шепіт:
– Я вертаюсь, Вкраїно моя.
4‑6 червня 1932
ПІВОНІЇ
Червона молодість півоній.
Яка краса! Яке п’яніння!
Візьми моє чоло в долоні
й оборони, моя весіння!
Бо переслідує крізь морок, ‑
ще крок, ще крок, мене поцілить
мій друг найкращий і мій ворог
найзавзятіший, боже милий!
Натхнення темне, музо вічна!
Б’є ніч у тіней чорні дзвони.
На чорнім тлі, мов кров трагічна,
півоній молодість червона.
ПОЕМА ПРО ВІТРИНИ
Скляні очі кам'яниць,
над ними чола балконів,
рійний, стрійний танець
світла красок, тонів.
О місто, місто, місто ‑
гігантний заліза та бетону тин.
О місто, місто, місто ‑
задимлене в неба блакить
алмазними зіницями вітрин.
Очі скляні кам'яниць,
над ними шильди, фасади,
мінливий реклам танець
пестить трійлом принади.
О місто, місто, місто ‑
гігантний заліза та бетону тин.
О місто, місто, місто,
розбавлене рельєфами вітрин.
Отак глядіти в ваші прозорі шиби.
О прямовисні озера закляті:
чи се плюскотять срібні риби,
з місячного сяйва натяті?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Так добре глядіти в ваші безплямні
шиби.
О скорбе, перерізана площиною
вітрини,
в дощі рефлексів розцвіли казок
гриби,
шоколадові дрібні мелюзини…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
По тисячкрать пристрасні очі
водять по вас трус,
та ви хіхочетесь рожевими
лампами.
По тисячкрать вдаряєте цілунками
спокус
мерехтливі, в блиску злив
спокусливі плями.
В жоржети, шовки, брокати,
крепдешини
убрані цвітів кльомби,
вічно всміхнені дерев'яні
манекени,
квадрати, прямокути, ромбоїди,
ромби.
Очі скляні кам'яниць,
рельєфи, шильди, фасади,
блідий місяць‑каганець,
ярких ліхтарів громади.
О місто, місто, місто ‑
гігантний заліза та бетону тин.
О місто, місто, місто,
Кричи квадратами вітрин.
Кам'яниць скляні очі,
сном зашуміли будуари,
виллялись темні тіні ночі
на сквери, парки, тротуари.
О місто, не треба лякатись
її конклюзій.
О місто, тебе прощають на добраніч
вітрини брязком жалюзій
ПОХМУРИЙ ГІМН
Похилі чола,
похмурі очі,
розпука гола,
мов свердлом, точить.
Тривожний голос
шепоче стиха,
та зір навколо
шукає лиха.
Тривожні очі:
німим що буде?
І серед ночі
блукають люди.
Зимою, літом,
мороз чи спека ‑
йде острах світом
та небезпека.
Гарячка й туга
уста спалила,
і кряче пугач ‑
зла чорна сила.
Стукочуть кузні
десь таємниче,
і усміх дружній
застиг в обличчі.
Заблисне обрій
вогнями зливи,
добі хоробрій
час невмолимий.
Зневіри трійло,
сліпий недогляд,
та неспокійно
у далеч погляд.
І раптом: стукіт,
тупіт,
гул
копит.
Далеко
дудоня.
Стрясеться
долоня.
І раптом: глухо.
І до землі в тривозі вухо:
земля дрижить.
І чути:
з грюкотом гряде далека мить.
Надходять роки,
суворі роки.
Незламні кроки
вже на Нову прямують путь,
Нове
майбутнє
молотом
кують.
ПРИВІТАННЯ ЖИТТЯ
І день і вік однаково минають. Не задержать
нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,
і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,
час виростає й меж не має й нас німить.
Так на минулого й майбутнього раменах
повішено, мов плахту, долю нашу.
Ми – ланцюга поодинокі звена,
ми – відтинок малий зі стрічки часу.
Це наших днів звичайна тут дорога,
не падає ніщо до безвісті води.
Віддати треба нам життю щомога,
а треба кожному, ще поки молодий.
Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,
не кидає ще тіні дерево зневіри.
Хоч знає, що морози, серце вірує проте
і ліктями ужитку правди ще не мірить.
Для молодих плечей легкий є неба в'юк,
в одноманітності не явиться нам позіх.
О, не словами уст, але словами рук
співати будем пісню на життя порозі.
Вітай життя! Що біль даєш, і щастя,
і красу, і сум, і горе. В мені юний пал вне вмер ще.
Вітай життя! І на привіт тобі я понесу
м'яке, та в панцир крицевий закуте серце.
РОТАЦІЇ
Біжать алеї звуків, саджених у гами.
Мов на акорд, упав поверх на поверх.
Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір
від берега по берег, тінь вінків дубових.
Мусує день, мов склянка золотого чаю,
прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.
Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,
хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.
Церкви, цукерні, біржі – духові і тілу.
Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин
крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.
Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.