Мчать в далечінь до Сільвії моєї.
Якби ж то й я у тиху нічку ясну
Полинути так само міг до неї!
Ті слуги їй на грудях спочивають,
А я, господар їхній, гину з туги,
Свою нещасну долю проклинаю
Й ніяк не можу стерпіти наруги!
Кляну себе за те, що їх послав
Туди, де сам я раювати мав!»
Так-так! А це що?
«Я Сільвію звільню цієї ночі».
То он в чім річ! Для того і драбина.
А, Фаетоне (Меропсів синок),
Наважився ти правити зухвало
Небесним повозом і, мов шалений,
Спалити всесвіт?! Та невже схотів ти,
Побачивши, що світить і тобі,
Зірвати з неба зірку?! Забирайся!
Низький пролазо! Геть, зухвалий рабе!
Мани усмішкою таких, як сам!
І знай — якщо ти вийдеш звідси цілий,
За те подякуй добрості моїй,
А не твоїм заслугам. Ця-бо ласка —
Понад усі, що ними так сердечно
Тебе я ущедряв. Але ж, як ти
В моїх лишишся володіннях довше,
Ніж невідкладний вимага від’їзд,
Клянуся небом, гнів мій переважить
Мою любов до тебе й до дочки!
Іди ж! Я слухать виправдань не буду!
Як любиш ти життя, то забирайся!
(Виходить)
ВАЛЕНТИН
О, краще смерть, ніж жити на тортурах!
Смерть — це вигнання від самого себе;
А Сільвія — це я; таж у вигнанні
Від Сільвії моєї — буду я
В вигнанні сам від себе! Горе, горе!
Смертельне те вигнання! Ясне світло —
Не світло вже, як Сільвії не бачу!
І задля мене радість — то не радість,
Як Сільвії нема. Чи ж можу я
Лиш мріями живить моє кохання?
Задовольнятись привидом блаженства?
Як ніч без Сільвії я перебуду,
Мене не тішить солов’їний спів!
Коли удень я Сільвії не бачу,
Нема для мене сонця в чистім небі.
Без неї я — ніщо! Вона одна
Дає мені життєву силу, й гріє,
І бадьорить мене, й пильнує чуйно.
Вигнанням я від смерті не врятуюсь!
Зоставшись тут, від смерті не втечу.
Утікши звідси, сам себе уб’ю я!
Входять Протей та Ланс.
ПРОТЕЙ
Біжи, хлопче, біжи, біжи і знайди мені йогої
Мерщій! Мерщій!
ЛАНС
Тю-гу! Тю-гу!
ПРОТЕЙ
Що ти бачиш?
ЛАНС
Того, кого ми шукаємо; на його голові немає жодної волосинки, щоб не була вона Валентиновою.
ПРОТЕЙ
Що? Валентин?
ВАЛЕНТИН
Ні.
ПРОТЕЙ
Хто ж ти? Його примара?
ВАЛЕНТИН
І не примара.
ПРОТЕЙ
То що ж ти?
ВАЛЕНТИН
Ніщо.
ЛАНС
А хіба ж ніщо годне розмовляти? Господарю, можна йому полатати спину?
ПРОТЕЙ
Кому ти хочеш полатати спину?
ЛАНС
Нічому.
ПРОТЕЙ
Забирайся, лобуряко!
ЛАНС
А чого ж то, господарю? Адже ж я хочу полатати спину нічому! Ну, зробіть ласку, дозвольте.
ПРОТЕЙ
Геть! Забирайсь, негіднику, кажу я.
Мій друже, Валентине, слово лиш.
ВАЛЕНТИН
Я став глухий для добрих слів, мій друже.
Бо повні вуха маю слів лихих.
ПРОТЕЙ
Тоді свої — в мовчанні поховаю;
Вони жорстокі, злі й немилозвучні.
ВАЛЕНТИН
Померла Сільвія?!
ПРОТЕЙ
Ні, Валентине.
ВАЛЕНТИН
Немає Валентина вже для неї!
То зрадила мене?
ПРОТЕЙ
Ні, Валентине.
ВАЛЕНТИН
Відтоді Валентина вже нема,
Як зрадила мене моя кохана!
Ну, то кажи, як щось казати маєш.
ЛАНС
Синьйоре, є наказ, щоб вас прогнати.
ПРОТЕЙ
Що стать вигнанцем мусиш ти. Так-так, —
Гіркі новини! Маєш ти покинуть
І місто це, і Сільвію, й мене.
ВАЛЕНТИН
О, я вже ситий горем цим нестерпним!
Ще трохи, і воно мене задушить.
А Сільвія про те вже знає?
ПРОТЕЙ
Так,
І присуду жорстокому цьому
(Його-бо не скасовано ще й досі)
Вона пожертвувала море перлів,
Що їх усі сльозами звуть; і, впавши
Своєму батькові до ніг, ридала
Й ламала білі рученьки свої,
Які немовби крейдою взялися,
Немов поблідли від тяжкого горя.
Та ні благання, ані зойки тужні,
Ні срібних сліз потоки, ні покірне
Колінкування перед лютим батьком, —
Ніщо йому не зворушило серця!
Ні, мовив він, як схоплять Валентина,
То муситиме вмерти! — і дочку,
За те, що так за тебе обставала,
Ту ж мить звелів він кинути в темницю
Й погрожував гнівливо залишити
Її в отім ув’язненні навік.
ВАЛЕНТИН
Ні слова більш, якщо останнім словом
Мене убить не хочеш! А коли
Цього ти хочеш, то прошу сердечно:
Шепни його мені на вухо, хай
Кінцевим буде слово те акордом
До неомірної моєї туги.