Твоїх пригод. Тоді в той самий день
Ми відгуляєм наші два весілля:
Один бенкет бучний, одна господа
Й одне взаємне і безжурне щастя!
Виходять.
Сонети
***
Неласкаві на мене щастя й люди,
І на свій стан я, де піду, там плачу,
В глухеє небо і у власні груди
Звертаю зір, клену судьбу ледачу.
Бажаю буть багатшим на надію;
Як сей — буть гарним, як той — друзів мати,
Отсього хист, оттого власть дістати,
Все тим не рад, що маю і що вмію.
Аж сам горджу собою за ті хиби!
Та як тебе згадаю, з мого серця,
Мов жайворонок із плідної скиби,
До неба вранці моя пісня в’ється.
Як лиш твою любов солодку нагадаю,
Своєї долі я й за трон не заміняю.
***
Чом бідний так на новину мій спів,
Не строїться відмінно все для моди?
Чом я не силуюсь, як іншим се уходить —
Пишних, надутих добирати слів?
Чом мисль моя одно й однаке все
Одіння носить, просте і щоденне?
І легко взнать мене, бо кождеє слівце
На свого творця вказує, на мене.
Про тебе, любко, я раз в раз співаю,
Про тебе, мого співу й серця раю!
В старі слова ввесь дух свій я вкладаю.
Тобі даю, що вже твоє здавен.
Як сонця схід і захід все ясен;
Так спів мій все новий, хоч все оден.
***
Не раз я кличу смерть, бо нудно бачить
в світі,
Як ходить працівник в жебрацькому лахмітті,
А капосне ніщо блищить у пишнім строю,
А вірність щирая, знай, б’ється з клеветою.
Як славу має й честь огида і облуда,
А чистоту он там сквернить насилля дике,
Як чесноту ганьбить ось стовпище велике,
А власть над всіма зла, як на очах полуда.
Перед надсилою художество німіє,
А дурень мудрому відмірює права,
І правда спугана, безпомічна дуріє,
А добрий в найми йде, а ледар ужива —
Умер би! Ні, держусь тривогою одною:
Як я умру, й любов моя умре зі мною.
***
Сі говорять: твоя хиба —
Молода ти і пуста;
Ті говорять: до лиця се
Молодощам пустота.
Та чи хиба, чи прикмета,
Люблять всі тебе проте;
З хиби кождої у тебе
Вже й прикмета наросте.
Як на пальці у цариці,
Що тронує вище нас.
Навіть найпідліший камінь,
А уходить за алмаз,
Так твої всі блуди й хиби,
Скільки їх у тебе єсть,
Ще й красять тебе, принаду
Надають тобі і честь.
***
З небесних зір не вмію я читати,
Проте астролог я, хоч про февральні дні,
Зарази, війни, біди й дорожні
Не вмію віщим духом провіщати.
Хоч не звіщу, чи завтрашній день
Дощ принесе чи бурю або град,
З знаків небесних теж не вмію розізнать,
Яку царям судьба готує долю.
Твої очиці — те сузір’я ясне,
В котрім я правду вичитав такую:
Коли ти синові все лишиш у наслідді,
То житиме краса і правда в світі;
А як не лишиш, то напевно пророкую,
Що враз з тобою і краса, і правда згасне.
***
Коли в солодкій тиші любих дум
Я спомини минулого збираю,
Чимало страт оплакує мій сум,
До давніх сліз новії доливаю.
І виступає на очах росиця
За другами, що смерті тьма пожерла,
І щедро знов перлиться сліз криниця,
І туга воскреса, що здавна вмерла.
Я важко мучуся минулим горем,
І жаль до жалю додаю раптово;
Колишній сум бушує новим морем,
Що сплачено давно, плачу наново.
Та як до тебе зверну свої мислі —
Всі страти віднайшов, всі смутки присли.
***
У моєї пані очі
Не такі, як сонце, ні,
І коралі червоніші
Від пурпури уст її.
Коли білий сніг, то певно,
Що смаглява в неї грудь;
Коли волос — дріт, то в неї
Дроти чорнії ростуть.
Бачив я всілякі рожі —
І червоні й білі теж,
Та таких на личку в неї
Рож ти певно не найдеш;
І багато розкішніших
Пахощів нам вироста,
Аніж ті, якими дишуть
Мої милої уста.
Я люблю її розмову,
Хоч докладно знаю сам,
Що музика приємніше
Гомонить моїм ушам;
Як богині ходять, сього
Я не бачив ані в сні;
Моя пані, як і всі ми,
Ходить просто по землі.
***
І як же щастя знов мені зазнати,
Коли пропали ліки супокою,
І муки дня не хоче ніч втишати,
День мучить ніч, а ніч його чергою;
Коли враги відвічні, ніч і день,