Квітку пахом поїть він.
Росинок тут я маю назбирати —
Квіткам замість сережок почіпляти.
Прощай, вайло! Лечу, бо за хвилину
Із почтом королева вже прилине!
ПАК
Король іде побавитись сюди.
Щоб з ним вона не стрілася, гляди!
Бо він на неї лютий до нестями
За те, що є поміж пажами
Украдене в індійського царя
Одне хлоп’я вродливе, мов зоря.
Ревнивий Оберон хотів малого
Забрати й ловчого зробити з нього,
Але вона хлоп’я не віддає:
Ним тішиться, йому віночки в’є,
І нині, як північною добою
В гаю чи в лісі стрінуться обоє, —
Так сваряться, що ельфів душить страх:
Ховаються усі по жолудях.
ЕЛЬФ
Стривай. Я впізнаю тебе! Мабуть,
Ти той, кого Паливодою звуть.
Ти Робін, дух збиточний і веселий,
Дівчат лякаєш часто ти по селах,
І злизуєш вершки, й ламаєш жорна,
Не раз тебе кленуть селянки чорно,
Бо ти їм масло збити не даєш
Чи сусло бражне в кадовбі псуєш.
Нічні від тебе терплять мандрівці:
Для кпин ти зводиш їх на манівці.
Та хто тебе ласкаво прозиває,
Від тебе поміч і удачу має.
Це справді ти?
ПАК
Так, слушний здогад твій,
Я той веселий каверзник нічний.
За блазня в Оберона я служу.
То перед ситим огирем іржу,
Мов кобилиця; то залізу в кухоль
До п’яної старої пащекухи,
Печеним яблуком у губи скочу,
Коли вона пивця хильнути схоче,
Й на підборіддя вихлюпну їй пиво.
Кумася щось розказує слізливо;
Стільцем прикинусь. Жінці ж сісти де б —
Я вислизну, й вона додолу геп!
Кричить, кляне — ледь-ледь не захлинеться.
Те бачивши, за боки всяк береться,
Й регоче там до сліз людина кожна —
Не часто сміх такий почути можна!
Та ось і Оберон! Ну, ельфе, йди!
ЕЛЬФ
Вже й пані тут. Недовго й до біди!
Входить з одного боку Оберон, король фей і ельфів, зі своїм почтом, а з другого — Тітанія, королева, зі своїм.
Оберон
Не в добрий час, Тітаніє пихата!
ТІТАНІЯ
Що, Оберон-ревнивець? Нумо далі,
Летімо, феї, геть, бо я зреклася
І ложа, й товариства Оберона.
Оберон
Зухвала, стій! Чи я тобі не пан?
ТІТАНІЯ
А я тобі не пані? Але ж ти
З країни фей ушився тайкома
І цілий день в Коріновій подобі
Грав на сопілці й пісеньки складав
Зальотниці Філіді. А чого
Ти прилетів аж з Індії сюди?
Бо та твоя дебела амазонка,
Ота твоя кохана войовниця
Бере з Тезеєм шлюб, і ти прилинув
Їх ложе шлюбне щастям наділити.
Оберон
Тітаніє, невже тобі не сором
Мені за Іпполіту дорікати,
Хоч ти чудово знаєш, що мені
Відомо, як Тезея любиш ти?
Хіба ж не ти його від Перігени
Зманила геть під зорями нічними?
Не ти його намовила покинуть
Еглею, Аріадну, Антіопу?
ТІТАНІЯ
Це виплоди ревнивої уяви!
З кінця весни зійтись ми не могли
В долині, в горах, в лісі чи у лузі,
При джерелі, обкладенім камінням,
Чи над струмком в густих очеретах,
Чи на піску морського узбережжя,
Аби танки під вітру свист водити
Так, аби ти нам криком не завадив.
І вітер той, що марно нам свистів,
Розсердився і насмоктав із моря
Задушливих туманів, а вони
Дощами переповнили річки,
І ті свавільно вийшли з берегів.
Відтоді марно тягне плуга віл,
Спливає марно потом плугатар:
Хліба гниють, не викинувши вусів,
Затоплені, порожні всі обори
Й на падлі гайвороння бенкетує.
Майданчики багно позаливало,
Де грали поселяни у скраклі,
А стежечки нетоптані травою
Позаростали так, що не знайти їх.
Вже люди ждуть — не діждуться зими,
І вечорами не бринять пісні,
А місяць, владар вод, блідий від гніву,
Зволожує дощами все повітря,
І люд застуда мучить та гостець.
Перемішалися тепло, і холод,
І пори року. Іней сивочубий
Червоній ружі падає в обійми,
Старий Мороз корону крижану
Віночком із весінніх квіточок
Оздобив, як на глум. Весна, і літо,
І плідна осінь, і зима сердита
Міняються уборами, збивають
Із пантелику світ, і він не може
Їх розрізнить. І весь цей рій нещасть
Із нашої зродився суперечки.
Ми винні тут, ми їхні батько й мати.
ОБЕРОН
То виправ це! Від тебе все залежить.
Чого ти йдеш мені наперекір?
Чи так багато в тебе я прошу?
Віддай оте мізерне підмінча
Мені за пажа.
ТІТАНІЯ
Ні, про це й не думай.
Не викупиш його за весь свій край!