Провідати своїх тутешніх друзів.
А найлюбіший з них і найвірніший —
Гортензіо. Це дім його, здається.
Ану-бо, стукни, Грумйо. Стукни, чуєш?
ГРУМЙО
Стукнути, пане? Кого це я маю стукнути? Хто тут знедоважив вашу милість?
ПЕТРУЧЧО
Гей, лобуряко, я кажу — стукни мені тут як слід.
ГРУМЙО
Стукнути вас тут, пане? Та хто ж я такий, щоб вас тут, пане, стукати!
ПЕТРУЧЧО
Байстрюче, стукни, я кажу тобі,
А то по лобі схопиш, далебі!
ГРУМЙО
Я бачу, вам побитися кортить!
Я стукну — і мені ж за це влетить.
ПЕТРУЧЧО
То стукнеш ти чи ні?
Не хочеш стукнути — то я скубну,
Тоді ти заспіваєш так, що ну!
(Скубе його за вуха)
ГРУМЙО
Рятуйте, панове! Мій хазяїн сказився!
ПЕТРУЧЧО
Отож стукай, коли тобі звелено, поганцю!
Входить Гортензіо.
ГОРТЕНЗІО
Ти диви, що це тут робиться? Мій давній приятель Грумйо і мій щирий друг Петруччо! Як ви ся маєте там, у Вероні?
ПЕТРУЧЧО
Синьйоре, ви прийшли розборонити нас?
Con tutto il cuore ben trovato.[4] Саме час.
ГОРТЕНЗІО
Alla nostra casa ben venuto,
Molto honorato signor mio Petruchio.[5]
Встань, Грумйо, зараз вас я помирю.
ГРУМЙО
Ет, що мені з вашої латини! Ну скажіть самі, добродію, чи це не законна причина для мене покинути службу в нього? Він мені наказував, щоб я отут стукнув його як слід. Подумайте: чи то годиться слузі так поводитися з хазяїном, хай навіть, як я бачу, в нього в голові перебір — не двадцять одно очко, а двадцять два?
Ну, стукну я, раз так йому кортить,
А потім — чи не Грумйо ж і влетить?
ПЕТРУЧЧО
Безмозкий пень! Гортензіо, мій друже,
Таж я сказав йому, щоб він постукав
До тебе в браму! Ну, а він — нізащо!
ГРУМЙО
У браму? О Господи! Чи ж ви не сказали достоту оцими словами: «Стукни мене отут, та стукни як слід!»? А тепер балакаєте про якусь браму…
ПЕТРУЧЧО
Йди геть або мовчи — добром кажу!
ГОРТЕНЗІО
Петруччо, цить! За Грумйо я ручусь.
Яка-бо прикра сталася незгода
У тебе з давнім, відданим слугою!
Але скажи, який щасливий вітер
Заніс тебе до Падуї з Верони?
ПЕТРУЧЧО
Той вітер, що жене всіх юнаків
Шукати щастя по світах, не вдома,
Бо там багатий досвід не росте.
Коротше, друже мій, діла такі:
Антоніо, мій батько, відійшов
У кращий світ, і я подався в мандри,
Щоб одружитись і на тім розжитись.
Гаман мій повний, дома теж достаток,
Отож і рушив я побачить світа.
ГОРТЕНЗІО
Дозволь, я говоритиму відверто,
Хоча навряд чи заслужу подяки:
Тут є одна відданиця багата,
Ще й дуже, тільки норовлива й клята.
Та ні, своєму щирому друзяці
Не зичу я цю відьму за дружину.
ПЕТРУЧЧО
Синьйоре, поміж друзями такими,
Як ми, дві слові досить. Тож коли
Ти знаєш дівчину, багату вельми,
Яка б мені годилась за дружину
(Адже для мене музика весільна —
То брязкіт грошей), то нехай вона
Бридка, немов Флоренцієва любка,
Стара, немов Сивіла, норовлива
I клята, як Сократова Ксантіппа,
Чи й гірша, це мене не відстрашить
І не притлумить у мені жадання,
Її жадаю я, хоч би вона
Була немов Ядранське море в бурю.
Шукаю жінку в Падуї багату
І щастя іншого не хочу знати.
ГРУМЙО
От бачте, добродію, він вам каже відверто, що в нього на думці. Йому аби досить грошей, то він вам одружиться хоч би й з лялькою, чи з олов’яною фігуркою, чи з беззубою старою відьмою, хай навіть у неї хвороб за п’ятдесят дві шкапи. Йому всяка годиться, аби з грішми.
ГОРТЕНЗІО
Ну що ж, Петруччо, вже коли зайшла
Така в нас мова, слухай до кінця
Те, що почав я в жарт. Я б міг тобі
Знайти дружину — молоду, вродливу,
Й багату вельми, й виховану добре,
Так, як годиться благородній панні.
Одна у неї вада, та зате
Велика, страх велика, бо вона
Без міри норовлива, клята, зла,
І сам би я, хоч був би злидарем,
За гору золота б її не взяв.
ПЕТРУЧЧО
Пусте. Іще не знаєш ти, яка
Є сила в золоті. Скажи мені,
Як батька звуть, і все; я враз почну
За нею упадать, хоч би гриміла
Вона, як грім у горобину ніч.
ГОРТЕНЗІО
Баптістою Мінолою зовуть
Його. Він ґречний і достойний пан.
Та Катеріна — так зовуть дочку —
Всій Падуї відома як яга.
ПЕТРУЧЧО
Про батька я чував, та й він також
Мого небіжчика татуся знав.
ГОРТЕНЗІО
Я не засну, аж доки
Дочки тієї врешті не побачу.