----------------------------------
хліб заломлю
в руці,
осмислено затиснув
плоть від плоті,
і крихти рознесу
я слідом за собою,
частина мене -
в кожній мислячій істоті _
не зна, навіщо, - сліплю
осмислених глаголів
коровай
і залишу на пні, у лісі, -
птахам, мурахам, всім,
- хто забажає
його прийняти,
підкріпитись _
на краєчку душі,
на самому,
бажання втілитись,
підшкірно влитися
в буття,
і в ньому ж розчинитись _
впав небовид мені на плечі
буде прийнято,
як неминуче бламго –
все до нас -
то доля,
все на краще.
Не треба сперечатися.
-
тримаюся над прірвою у житі
лише теплим хлібним духом.
-------------------------------------
снись, марся,
у цьому темному, з прожилками, космосі,
як би страшно мені не було
бачити настільки глибокі,
в'язкі сни;
грійся,
що є сил,
у наднової зірки,
скільки вистачить довжини
рукавів
цієї чортової осені,
що затягнулася десь
вузлом
на вертушці
"вічних" календарів;
але й там,
у чорноті
швидкоплинної безтурботності,
головне, - виловити
у розвіяному попелі
тільки своє, одвічне, і -
глибоко, глибоко -
дуже особисте.
Ввижайся. Інколи снись.
------------------------------------
Мій дорогий щоденник,
знову разом,
ми з'єднуємо думки
самопиской по паперу,
і вже пробач за те, що
літери стрибають,
то розпинають простір у листів,
натхненно
пропалюють папір.
Зовсім не так хотілося мені творити,
пурхаючи наче метелик над білизною сторінок,
але благання істові нагору
здебільшого нерозділені,
спробуємо танцювати на вістря
вершини, -
сплеску оптимізму,
хай навіть в немає причин на те.
Отже, на жаль, але ах!
(закреслено, з натисканням
колір інший поверх іншого),
так багато хочеться сказати,
але з наступним словом
блідне сенс,
і вислизає з соромом.
Мій дорогий щоденник,
ти все ще на зв'язку?
Потік свідомості
вилито на берег,
хай береже всіх, намагаючись
злити з плечей втому,
напередодні чергових штормів,
вже народжених там, за обрієм.
Мабуть, то все, що варто вже сказати,
переважаючи щодня
насилу,
але із завидною завзятістю,
- що я тримаюся.
Як щогла вітряного дня.
Як вітрило, штопане і рване.
Як іржавий флюгер, що вартує вежу.
Як пагорб й рів, наповнений водою.
Щоби нашу вежу не знесло.
Бо ми фортеця. Тримаємося.
Всі разом.
----------------------------------------
за складом - склад,
за далечінню - світло,
і купа ніжностей
з алмазним стрижнем,
і ми прийдемо до того, що
нема відмови,
- ні так, ні проти, -
на всі питання про всевишнє;
є тільки сон, і він настільки дивний, -
ми в ньому живемо, і називаєм дійсним.
за словом - слід,
за змістом - тлін,
ми всі учасники творіння,
ми всі повинні у смиренні,
перед тим, що висловити безсилі,
як і зрозуміти,
опустивши погляд долу.
за ніччю - день,
а за життям - скоріше небуття,
але у вічному звороті повторіння,
кружляє тут зі скрипом колесо,
за оборотом оборот,
і знову, як раніше,
сльозиться чиста крапля очевиді.
Все з тією ж ясністю надій,
з майже смішною безхитристю,
все з тим самим запалом
нового воскресіння.
З відходом холоду розтане сніг,
за смертю – очевидність.
За мороком – явиться знову світло.
---------------------------------------
Моєму смутку щедрість притаманна
на волевиявлення, -
зморшкуватим плачем дощовим
стече, не оскверняючи цих вікон,
вмивши себе -
і всіх,
причетних й випадкових.
Залиш сліди, - і я піду по них,
і легковажно буду мітить
нотками сандалу
не найвірніший шлях.