Скупий мій смуток
на купу зерен,
кинутих у слід
ще не зрощених надій.
І від щедрот таких
невимовно солодко, -
до завмирання серця,
до зупинки стрілок на годиннику,
коли на вдиху зупиняєш час, -
і... запускаєш знову,
на видиху,
як маятник хитнувши.
--------------------------------------
Як перед обличчям пресвітлим
хочеться бути чистіше,
можливо, навіть, вище,
а може, в чомусь пильніше,
можливо, часом ніжніше, -
головне, все ж таки, бути.
...а якщо навшпиньках піднятися,
на вдиху подих свій притаїв,
і припасти всією душею
до зірок,
- то можна
втонути у нескінченності,
якимось чудовим чином -
здійнявшись наверх.
Хочеться та складеться, -
аркуш до аркуша,
слово до слова.
Так у лампадці теплиться вогник, -
маленька, але яскрава надія,
як та сніжинка, що ненавмисно злетіла
і посіла на темному моєму рукаві...
Так день зустрічається з ніччю вранці,
як світло лине темряви.
Всім серцем,
безмірно та безмежно
я – тебе.
Колись...
Ми знову всі воскреснемо,
і знов, нікого не спитавши
зійдемось.
---------------------------------------
вічність, і ще один день...
Чи довго, чи коротко,
далеко чи близько.
Як же несамовито у пошуках сенсу
кісточки пальців збиваються в кров.
Змій, стиснувши зуби,
тримає свій хвіст,
не розмикаючи міцне кільце.
Змій тримає весь світ,
не пускаючи сюди Рагнарок -
вічність і ще один день.
Пір’їнкою торкнешся
настільки тонесенько чуйної,
спрямовану в нескінченність -
земної вісі, -
раптом вона здригнеться,
раптово хитнеться,
як те фатальне
веретено...
Світ так влаштований - чуйно -
хиткі береги обіймають хвилю,
байдужий вітер хитає
сріблястий човен,
до ранку перетворивши все доступне для огляду
у димчасту бірюзу.
День простояти, та ніч протриматися -
по суті вічність, і ще один день
не так вже й довго.
Все дуже відносно, все дуже спірно,
все тонкою ниткою обплетено.
Не розтискаючи ні рук, ані губ, -
тримаюсь, молюся і вірую.
----------------------------------------
кожен несе в собі рай,
і своє пекло.
попіл замішує з медом, -
щілини замазує,
щоб не диміла труба,
дме собі на мозолі,
подумки перераховуючи заготовлені дрова.
Я і не правий, і не винен,
я і ледаще, і просто хитрун,
мокну з дощем разом на ганку -
а вдома, де міг би і скласти піч,
і чай заварити,
з чебрецем,
втомлений від колки дров.
Чи я птах змерзлий,
теплий край, що змінила на холоди,
заради того, хто
так само -
гріє пальці об кухоль,
обпалюючись із посмішкою;
чи я гілка за вікном
оголеного дерева
у листопадні часи,
чи - хто знає.
Мабуть, не я.
Кожен, що несе своє пекло,
прагне йти без нічого,
не залишаючи вдавлений слід,
а лише торкатися каменів спотикання
збитими в кров босими ступнями,
ніжно стискаючи свій вузлик з едемом,
тільки би не впустити.
І від втрати втрат
остерегтися
наявністю пекла в тій глибині, -
щоб його, милий, суцільний, свій...
---------------------------------------------
ми зобов'язані вижити,
з краплей квіткового меду
стечемо по посуді скляній,
повній пилових бур;
виживемо, запалимо трубки миру,
з нотками моху, сандалу і тютюну,
з мудрістю царя Соломона,
з міцністю горіхової шкаралупи;
виживемо, переконаємось -
у самому очевидному -
річки течуть в океан,
дерева здіймаються вгору,
люди прагнуть один до одного,
вічність - порожнє слово,
все минуще, - змирись;
ми обов'язково виживемо, -
немає очевидних причин
рвати обрію нитку,
сенс є прясти і ткати,
перелицьовувати і зшивати,
в тонкощах візерунків
ховати огріхи й сумніви,
вишивкою білим по білому
продовжувати чарівність сущого
та моменту;
ми обов'язково зустрінемося,