світ стиснувся в крапку
до миті тут і зараз,
а неподільне було навкруги,
замість ефіру першоджерела
аж до безмежності -
тільки цятка світла
під нашим абажуром,
над пустим столом,
але ж є ми
та нерозмінний
ледь твердий окраєць
вічної хлібини.
світ аж ніяк не випадковий,
він як та квітка - сам
розкриється у строк,
проявиться із глибини
первісним лотосом
відродженого сяйва
над нашим цілісним столом.
---------------------------------------------
божеволіти від щастя з розуму,
свистіти на реях, різати вітрила
на шматки, їх нанизати на волосінь
впереміш
і вивісити як радість дитинства
на ялинку або на вікно,
дивитися на світ
крізь скельце надії,
злегка обертаючи як калейдоскоп -
я хочу саме так,
тягнуся до віконця підборіддям -
ловити випадковості прикмети,
складаючи їх в долоню,
щоб разом підкинути угору -
наче конфеті...
-----------------------------------------------
вчора, сьогодні
і завжди, -
я сплю, а сніг іде,
йде безупинно, чемним кроком,
вбиваючи свій крижаний костиль
в поверхню скель,
що на моїм шляху
змітають легкі кроки
і легковажність перемог,
і диво повноти,
сніг зустрічається з землею
і видає щощиросердний дзвін.
я сплю, а сніг іде,
мій сон
підкорюється долі,
і темрява бентежиться в кути,
страхи гортаються до хутра,
і лагідно жадають молока у ринці, -
а сніг –
сніг засинає, біле світло
вчора, сьогодні і завжди,
із відчуттям зітканності
подовженого світлового дня
повільно зміщується
у початковій точці.
-----------------------------------------------
розкладений клавішами до ряду
світ однорідний та причетний
тому, що світлотінь
проходить по межі займенників -
він камінь на основі праці,
тієї низки сходжень
що є сама собою суть
буття та монологу,
і певної сутності терпіння;
кидаючи камінь в центр кола
на воді, я розганяю хвилі
від себе до тієї нитки горизонту,
яка прядеться безперервним сном
і відображенням сновидінь, -
потік несе
звукопис шарудіння крил
стрімких та невловимих бабок
і точних слів,
річок, що містяться у руслі,
на берегах яких
ми піднімаємо міста
собі на плечі. Легко. Іноді. Мабуть.
---------------------------------------------
піти з промови,
прикривши
ті вуста як двері, -
ковзнув трикрапкою,
залягти на дно,
зімкнувши над своєю головою
долоні вод,
забрати із собою все багатство
прислівників та дієслів,
і в післяслів'ї вплести
вербальний код
свинцевого затвору;
річ, яка в собі
і поза межами предметів,
замкне на середині слід
ключа зі зламом,
спаяного хромом
з відблиску чобіт,
без звуку
знятих біля самого порога.
а може бути -
не раптово, згодом,
з собою в резонанс впаду,
і – заспокоюся. Зімкнувши рот.
-------------------------------------------
зможеш добрати
риму до слова любов?
не ту, що станцює
на кінчику язика
дробинкою зі свинцю
стріляючого в упор,
сліпого та нещадного
вісника зустрічі, -
а ту, що закінчить
спіралі виток
і на долоню
опуститься чистотою роси
туманного ранку,
невгамовним смутком
з дотиків
розбіжностей
і відбитків тебе-від-мене,
одурманених сутінком
самотності, що стріпонулися
під роздоріжжям
схрещення пелюсток
над головами тих дурнів,
що навесні
бачать сни наяву на алеях
рожево-кип'яних сакур, -
...ну як,
підбереш?
-----------------------------------------
- питання не до того, хто спочив,
питання є до того, - хто воскрес,
хто сам над собою сплекав
той ліс, що на згарищі виріс;
хто сплів свої тонкі сітки
для найбільш переляканих осіб,
і будучи ловчим умілим,
не став заарканювати птахів.