всіх розгублених,
зачарованих
і без пам'яті,
що ми всі лише -
неозброєні, розкуті,
але все-таки ланки
одного й того ж ,
безкінечного ланцюга.
-----------------------------------------
розчарую купу посилань,
відтепер все буде легко, -
віддзвінкує звук здалека
і прозоре павутиння
від захоплення, що піднімає
горілиць, і вище, далі, -
вітер
перекинув стіни зліва,
а праворуч сам поширив
обіймаючий простір;
я звиваю сувій світла,
безоплатно роздаю -
в землю крихітне насіння,
в руки жаданий тягар,
в річку смутку срібло,
а тобі листок надії,
у ньому одяг від тепла до холодів,
і слова, що згодом проростуть...
------------------------------------
мій чесний підрядник
сивини золотих
перебирає літери як чотки,
випадковим чином,
пильнує, як складеться,
яким візерунком
віднімається і розійдеться
хвилями відлуння
від слів та рук
доданих перу;
перекласти з іншого
неможливо, не порушивши
ритму,
не спотворивши задуманого
згори,
не втративши того рідного
сенсу,
що занурений у первинному.
знайти своє звучання,
свій шлях, що струмує клубком,
звіром на повідку,
жваво біжить,
- без різниці,
куди і з ким;
душі не треба малого,
душа хоче всього, -
вона має на те право,
їй підбивати підсумок. Свій.
--------------------------------------
я до ранку
торкаюся через віконне скло
застиглим за ніч
голосом,
я згадую наново
всіх та себе,
причетних дню,
хто за вікном стирає тіні ночі
і промальовує чіткіше
знов народжену зорю;
я чекаю,
коли ми співпадемо
по траєкторії торкань
і вигинам жевріючих вуст,
і розійдемося за тональністю
співзвуччя;
ми у відмінності різниць
зливаємо гілки річок
і промальовуємо русло,
ми заселяємо береги та глибину,
і проростаємо у дельту.
-------------------------------------------
я повертаюся, - незмінно,
до вогню лампади, що в моєму домі,
до маєти і втоми, біля полиць книжкових,
до блаженного юродства,
вибачте,
мені дух протиріччя милий і близький, -
ми з ним в обіймах
бродимо і уві сні, і наяву,
я повертаюсь до строкатості літніх змін
у будь-який із днів на рік.
я вірш цей зможу народити післязавтра,
щоб повернутися з ним учора
і по можливості встигнуть
передбачити,
дізнатися,
та попередити того,
хто буде завтра
мене перестрічати
на незаданому шляху.
-----------------------------------------------
ззовні - всередину,
чорно-білим хлібом,
з усиллям паростка малого
моя душа випитує тортур
у пам'ятної долі,
не милостиню - свій законний скарб,
свої жорстокі жорна
у ювеліра-деміурга,
які той безумовно
розкрутить жваво
непохитною рукою;
ззовні - всередину,
черствим білим хлібом
надмірно,
захлинаючись, не помічаючи смаку,
зоря вечірня не зустріне ранок,
кінець щасливий
не замкне
кільце у долі.
-----------------------------------------
розширимо ширину у марності -
зусиллями шаленого безумця,
та налаштуємо скрип петлей тугих
на тонкість слуху
митаря, що стягує плату, -
і ось останній гріш летить
в долоню,
і на льоту ковтає
відблиск сонця;
спритник, що тримає ніж,
і нитки доль,
купою в руці,
зовсім не страшний тій,
хто бачить лагідну безодню
навіть у чашці,
що остигає на столі.
та я втамовую спрагу за минулим,
витрачаю даром всі дари,
я повертаюся до подиху співзвучності
яка лилася
на початку всіх часів.
-----------------------------------------
стікає з білих крил
волога дощова,
зав'ється смуток стрічкою осінньою
у майже вже опалий придорожній кущ,
сядеш біля ганку
стомившись,
переведеш в знемозі дух,
а погляд, що спіткав, - втоми він не знає,
він видає безсмертя душі,