Окрім цих сучасних політичних та економічних відгомонів минулих зіткнень між різними народами, вони породили також лінгвістичні відгомони, зокрема загрозу зникнення більшості з тих 6000 мов, які досі використовуються в сучасному світі. їх можуть замінити англійська, китайська, російська та кілька інших мов, кількість носіїв яких неймовірно збільшилася за останні століття. Всі ці проблеми сучасного світу постали на ґрунті різних історичних траєкторій, які ми виснували із питання Ялі.
Перш ніж почати пошуки відповіді на питання Ялі, слід на якийсь час спинитися, аби розглянути деякі заперечення проти порушення цього питання взагалі. Є люди, яких із кількох причин ображає сам факт його порушення.
Ось одне із заперечень: якщо ми зуміємо пояснити, чому одні народи запанували над іншими, хіба це пояснення не стане виправданням їхнього панування? Адже відповідь означатиме, що наявний стан справ був неминучим, а отже, спроби виправити його у наші дні не мають сенсу. Таке заперечення ґрунтується на поширеній схильності сплутувати з’ясування причин із виправданням або прийняттям результату. Однак використання історичного пояснення — це справа, окрема від самого пояснення. Розуміння причин найчастіше використовують, щоб змінити результат, а не щоб повторити чи увічнити його. Саме з таких міркувань психологи намагаються зрозуміти психіку вбивць і ґвалтівників, соціальні історики прагнуть зрозуміти геноцид, а медики дошукуються причин людських захворювань. Ці дослідники ставлять собі за мету не виправдати вбивство, зґвалтування, геноцид або хворобу; натомість вони намагаються скористатися своїм розумінням ланцюга причин для того, щоб цей ланцюг перервати.
По-друге, хіба питання Ялі не передбачає європоцентричного підходу до історії, похвальби на адресу західноєвропейців та одержимості величчю Західної Європи та європеїзованої Америки в сучасному світі? Хіба ця велич не була короткочасним явищем останніх кількох сторіч, яка нині блякне на тлі зрослої значущості Японії та Південно-Східної Азії? Справді, більша частина цієї книжки буде присвячена неєвропейським народам. Аби занадто не зосереджуватися на контактах між європейцями та неєвропейцями, ми також розглянемо контакти між різними неєвропейськими народами, зокрема відносини між корінними народами Субсахарської Африки, Південно-Східної Азії, Індонезії та Нової Гвінеї. Аж ніяк не звеличуючи європейців, ми переконаємося, що більшість елементів їхньої цивілізації розвинулися в неєвропейських народів, а тоді потрапили до Європи.
По-третє, хіба такі слова, як «цивілізація» або фрази на кшталт «постання цивілізації» не створюють хибного враження, нібито цивілізація похвальна, племінні мисливці-збирачі — жалюгідні, а останні 13 тис. років були періодом невпинного прогресу до більшого щастя? Насправді я не вважаю, що індустріалізовані держави «кращі» за племена мисливців-зби- рачів або що відмова від мисливсько-збиральницького способу життя і перехід до опертої на залізні знаряддя держави була «прогресом» або призвела до зростання щастя людини. Моє власне життя розколоте між містами Сполучених Штатів і селами Нової Гвінеї, і з цього досвіду я виніс змішане враження про так звані блаженства цивілізації. Скажімо, порівняно із мис- ливцями-збирачами громадяни сучасних індустріалізованих держав отримують краще медичне обслуговування, мають нижчий ризик насильницької смерті та вищу тривалість життя, але вони отримують значно меншу підтримку від друзів та розширеної родини. Вивчаючи такі географічні відмінності між людськими суспільствами, я не керуюся мотивом звеличення одного суспільства над іншим, а просто прагну збагнути, що відбулося в минулому.
Але чи потрібна ціла книжка, щоб відповісти на питання Ялі? Хіба ми ще не знаємо відповіді? Якщо так, то що це за відповідь?
Найпоширеніше, мабуть, пояснення явно або неявно спирається на припущення про біологічні відмінності між народами. Протягом століть після 1500 р. н. е. європейські дослідники довідалися про величезні відмінності в технологіях та політичній організації між народами світу і припустили, що ці відмінності зумовлені різницею в природжених здібностях. Коли з’явився дарвінізм, це пояснення переформулювали в категоріях природного добору та еволюційного спадку. Технологічно примітивні народи вважалися еволюційним тліном переходу від мавпоподібних предків до людини. їх заміщення колоністами із індустріалізованих суспільств втілювало виживання найпри- стосованіших. Коли ж згодом постала генетика, пояснення знову переформулювали. Цього разу європейців представили як генетично кмітливіших від африканців, а надто від аборигенів Австралії.