Андрій дивився на упиря широко розкритими очима.
— І що?
— А те, що здох демон, розсипався порохом, а порох відразу вітром підхопило і винесло з хати через димар.
— Ну, а що ж вас тепер непокоїть? Хоча… Якщо ти тут, значить, це ще не кінець.
Упир ствердно кивнув головою.
— Найбільше мене стривожило те, що розсміявся він, падлюка, коли клинок у серце одержав. Гапка переконувала мене, що, мовляв, демон розсміявся конаючи і що пішов він безповоротно, але не вірилося мені. Занадто вже все було просто. Я вирішив у всьому цьому розібратися якнайшвидше. І через три дні я вже був у Трансільванії…
— Де?
— У Трансільванії, кажу.
— Виходить, ти можеш літати вертунцем, — не спитав, а радше зауважив Андрій.
— Можу. Там я прожив місяць в одного графа. Мерзенний тип, запеклий вампір. Нашим упирям до нього далеко.
Андрій заклацав пальцями.
— А, знаю… Як же його?.. Ну, чув я дещо про нього… І що ж ти в нього висидів?
— У графа того є книга, точніше, відразу скажу, була, бо я її поцупив… Це «Книга Мертвих». Він мені її довго не хотів показувати…
— Слухай, а як же ти приховував від нього, що крові не п’єш? — перебив Андрій.
— Ой, не питай, — Мефодій криво усміхнувся. — Він мене попервах запрошував на полювання, але я відхрещувався, як міг, мовляв, споживання їжі — справа дуже особиста, і полювати я звик сам. І поки він носився околами, я попивав у корчмі пиво і загравав до місцевих дівок. Але ж ти сам розумієш, що так довго тривати не могло. Якось я хильнув зайвого, забувся і став проти світла. Уявляєш? Бачив би ти, як вони сполошилися! Одразу ж за кілки похапалися, я ледве ноги виніс. Правда, пощастило мені тоді: граф тієї ж ночі показав мені книгу. А під ранок я заліз у схованку, поцупив книгу — і шукай вітра в полі…
— І що ж ти в книзі вичитав?
— Небагацько, але досить, щоб зрозуміти, що коли нічого не зробимо, то кінець і мені, і Гапці. Срібним клинком ми позбавили демона тілесної оболонки рівно на рік.
— А що ж через рік?
— А через рік демон повернеться, голодний і злий, і потрібна йому буде саме Гапка.
Андрій задумливо кивнув.
— Ясно… Я піду з тобою… Зроблю все, що зможу і, як треба буде, то й головою покладу, але… Невже немає нічого, що може його зупинити?
Упир пильно глянув Андрієві в очі.
— Не перебивай, я ще не закінчив. Коли я гортав книгу, Гапка стояла у мене за спиною і раптом скрикнула. Я обернувся і запитав, у чому річ. Вона вказала мені на один рядок: «Я ці знаки знаю, — сказала вона, — я можу намалювати їх навіть із заплющеними очима. Те ж саме написано на шаблі одного мого знайомого козака».
Андрій підскочив, як змією вжалений, і схопив упиря за плечі.
— Ти знаєш, що там було написано?
— Заспокійся, козаче, заспокійся. Коли я ввійшов у хату, на столі в тебе лежав клапоть паперу, а на ньому були такі ж знаки.
— Це був додаток до листа, — схвильовано і ніби виправдовуючись, сказав Андрій. — До листа у Ватикан, одному знайомому ченцеві, він обіцяв розшифрувати…
— Не зміг би. Це мова мертвих, — перебив Мефодій козака.
— Це заклинання.
— Ні.
— А що ж?
— Радше інформація. Якщо все це скоротити, то можна перекласти так: «Смерть вічних».
Андрій опустився на лавку.
— І все? — здавалося, він був розчарований.
— Ні, не все. Можна глянути на твою шаблю?
Ще покупавшись, Андрій почепив шаблю на пояс, тож тепер вона була при ньому. Він вийняв шаблю з піхов і поклав на стіл. Упир якийсь час дивився на неї, а потім злегка торкнувся клинка пальцем, і тієї ж миті, мов ошпарений, відсмикнув руку й показав палець Андрієві.
— Я так і знав…
На пальці була червона цятка — знак опіку.
— Виходить, це, все-таки, заклинання? — запитав Андрій.
— Ні, — відповів упир, — Гапка сказала, що справа у вогні, на якому шаблю викували.
— І чим же цей вогонь особливий?
— Вогонь принесений з Єрусалима, — пояснив упир. — З церкви Гробу Господнього.
— Я це знаю.
— А чи знаєш ти, що коли, приміром, ранити мене звичайним списом, шаблею або кулею, то страждати від такої рани я буду рівно один день, а наступної ночі від неї і сліду не лишиться?
— Знаю. Так само в перевертнів, вампірів і відьом.
— А от якщо мене ранити твоєю шаблею, то рана ця не заживе ніколи.
— Це ти вичитав у «Книзі Мертвих»?
— Так. Більше того, твоя шабля може поранити і навіть убити не тільки тіло, а й найчорнішу душу. Тепер зрозумів, як можна допомогти Гапці?
— Тепер зрозумів! — Очі Андрія засвітилися невимовною радістю — здавалося, він от-от схопиться з лавки і затанцює.