Усі троє вийшли з хати і попрямували до човна.
— Никодиме, — звернувся до водяника Андрій.
— Що?
— Вдягни чоботи. Попливеш не за човном, а в човні.
— Ага, — погодився водяник, і, якусь мить помовчавши, запитав: — Чуєш, Сивий?
— Ну, що ще?
— Е-е-е… А що таке «євнух»?
Ніч опускалася на безкрайній степ. Повітря наповнювалося свіжістю і прохолодою, що їх приносив легкий вітерець з Дніпра. Міріади зірок обсипали небо, куций серп місяця освітив своїм м’яким сріблястим світлом безбережне роздолля степу.
Вітерець шелестів морем високих, у пояс, трав, а посеред цього моря зяяло провалля глибокого яру, на дні якого вилася тоненька стрічка струмка з чистою і прохолодною водою. Схили яру були дуже крутими, а подекуди навіть грізно нависали над струмком. Тут завжди було свіжо і прохолодно, пахло корінням, землею і сирістю. Але не цієї ночі.
Цієї ночі у яру панував важкий, задушливий сморід. Місячне світло ледь-ледь проникало вглиб, але, не зважаючи на це, на дні яру без зайвих зусиль можна було розгледіти три згорблені фігури.
— То як, ти кажеш, він називається? — неприємним басом прохрипів один із трьох.
— Характерник, — відповів йому ще більш неприємний голос.
— Розповідай, — прохрипів третій, якось дивно закректав і відкашлявся. — Тьху, ніяк не перетравлю тієї дохлої лисиці, що вчора знайшов.
Перший захрюкав і зарохкав, що, очевидно, означало сміх.
— Кінчай іржати, справа серйозна! Він нашого брата порішив, а ви шкіритесь.
— А братик нічогенький був! — хрюкнув перший.
— Ага, смачненький! — додав другий.
— Заткнися, Хряче! І ти, Пацюче, писок стули. Знайшли чим хизуватися: брата рідного зжерли!..
— Та годі тобі, він і так мертвий був, — озвався Хряк.
— Та й ти теж їв, — вставив Пацюк, — так що кінчай патякати, Гробаку.
— Так, але вбив-то його характерник!
Гробак встав і розігнувся. Росту він був невисокого, кремезний, широкоплечий, але сутулий. Довгі руки звисали мало не до землі. Розгледіти обличчя в темряві було неможливо.
— Помститися йому треба, — прогарчав він, — а то ще й нас прикінчить.
Хряк почухав за вухом і запитав:
— Ну, так розкажи нам, хто він такий, отой характерник?
— Чаклун козацький.
— І що ж він може, цей чаклун? — поцікавився Пацюк, і в його голосі чулася легка іронія.
— Що може? — повторив Гробак. — Туману в очі може напустити, і ви кинетеся не на нього, а на тінь, що він її вичаклує. Він знає купу заклинань, щоб нашого брата зі світу зводити. Може бути за панібрата з нечистю всілякою, але тільки не з нами — вурдалаків він люто ненавидить і нищить скрізь, де тільки стріне. На додачу, як і всякий козак, вміло орудує шаблею. Ясно?
— Ясно, — хрюкнув Пацюк.
— Не ясно лише одне, — сказав Хряк, — де нам його шукати? І взагалі, ми що, втрьох на нього підемо? Одні?
Десь недалеко почулося вовче виття.
— Ні, не одні! — голос Гробака пролунав зловтішно. — Нам навіть шукати нікого не треба, сам найшовся.
Вовкулаки затихли і прислухалися: вовк знову завив, і вже десь зовсім поруч.
— Ні, здається, не вовк це виє… — тихо прохрипів Хряк.
Раптом на одному з боків яру в місячному сяйві вималювалась чиясь велетенська постать. Згори посипалася глина, і в яр стрибнула якась здоровенна потвора. Хряк і Пацюк притиснулися до прямовисної стіни яру і грізно загарчали. Потвора одразу відізвалася низьким, утробним риком. Уперед виступив Гробак.
— Тихше, тихше, Василю. Свої це.
Потвора була завбільшки з теля. Стояла на чотирьох лапах, причому передні були помітно довшими. Ступивши кілька кроків уперед, вона опинилась у смузі місячного світла. Дуже тіло напружено грало м’язами. Могутні груди важко здіймалися, як від швидкого бігу. Голова потвори була жахливою подобою людської, з масивною шелепою і величезними іклами. Потвора загарчала й вишкірилася.
— Хто такі? — спитала.
— Це, — Гробак вказав на двох вовкулаків, — мої брати — Хряк і Пацюк. Не забувай, Василю, в нас угода, ми разом.
Потвора сіла на задні лапи.
— «Разом»! Дав би я вам «разом»! Перевертень разом з вурдалаками — такого ще світ не бачив!.. На що лише не доводиться йти, аби того чаклуна в могилу звести…
— І за що ти нас так не любиш? — прохрипів Гробак якнайприязніше.
Перевертень знову вишкірився, продемонструвавши величезні ікла.
— А хоча б за оцей сморід! Від вас же тхне, як від розритої могили!
— Ну, не всім же пахнути, — філософськи зауважив Гробак і стенув плечима.