— Ну, і як твої «невідкладні справи»?
— По-перше, — почав той стурбовано, — справи не мої, а твої. І скажу чесно, справи кепські…
— Та невже? — в голосі Андрія чулася відверта іронія.
— Авжеж, — продовжив упир тим же стурбованим тоном. — Чи знаєш ти вовкулаку Гробака?
— Гробака? Знаю, — сказав Андрій. — Особисто, щоправда, не знайомий, але… Кілька років тому я порішив його родича, здається, брата. І, подейкують, він заприсягся помститися мені…
Мефодій встав і озирнувся довкруг.
— Отож присягу він свою тримає… Саме зараз оцим степом сюди мчить Гробак з іще двома вурдалаками і перевертнем на ім'я Василь. А Василь, до речі, є не хто інший, як хазяїн цієї корчми, і саме він їх і веде… Дуже вже зачастив ти сюди, життя їм від тебе нема… Видать, добряче місцевій погані насолив! Так що, козаче, нам треба негайно змудрувати, як би то краще зустріти наших нічних гостей. Бо ж зараз ми від них ніде не сховаємося, а вони мчать сюди з твердим наміром повечеряти нами.
Андрій встав і поправив шаблю.
— Ну, тоді ласкаво просимо, тільки навряд чи в них щось вийде.
Упир підійшов до Андрія і поклав пазуристу руку йому на плече.
— Їх четверо, і вони збираються оточити нас і напасти з чотирьох боків. Ти їм туману в очі напусти. Двох вурдалаків я беру на себе, а тобі лишиться перевертень і Гробак. А водянику краще сховатися на скирті, що в дворі.
Никодим, який до цього часу лише тривожно оглядався довкола і голосно сопів, грізно змахнув руками і закричав:
— Ще чого! Щоб я на скирті переховувався?! Не дочекаєтеся! Один вурдалака мій!
Упир здивовано глянув на водяника.
— Ти це серйозно?
Водяник, опанувавши собою, презирливо сплюнув у багаття.
— Скажи йому, Сивий!
Андрій подивився на водяника і ствердно кивнув.
— Никодим тривалий час жив на Січі серед козаків і може постояти за себе.
Упир, неприродно вишкірившись, позіхнув. Водяник уже звикся з тим, що вечорами Мефодій так дивно позіхав: наніч у нього прорізалися ікла, і від того йому, мабуть, добряче крутило щелепу, тож він отак і вишкірявся. Спершу водяник цього дуже боявся і сторонився упиря, але згодом звик і заспокоївся.
— Ти ж мене спершу так боявся, — ущипливо сказав упир, дивлячись на водяника, — а на вурдалаків — так диви, який хвацький!
Никодим опустив голову і глянув на упиря з-під лоба.
— Тут зовсім інше, — буркнув, — я справді боюсь упирів.
— Гаразд, — не йнялося Мефодію, — а чим же ти битися будеш?
Водяник кивнув у бік скирти і роздратовано сказав:
— Під скиртою, на якій ти мені радив сховатися, є вили — ними й скористаюся… Задоволений?..
— Годі, хлопці, — обірвав суперечку Андрій, — давайте краще сплануємо все й розділимося. Як гадаєш, Мефодію, хто звідкіля нападе?
— Нападати буде перевертень, це точно, а вурдалаки просто відвертатимуть увагу.
— Звідки ти знаєш? — здивувався водяник.
— За корчмарем стежив. Я відразу розкусив, хто він є…
— Як — стежив?
— У повітрі.
— Вертунцем, чи що?.. — у Никодима відвисла щелепа.
— Вертунцем, — спокійно відповів упир і, мабуть, хотів усміхнутися, але йому знову скрутило щелепу, й від того усмішка вийшла більше схожа на хижий оскал.
— Так, будемо розходитися, — сказав Андрій. — З якої сторони вони йдуть?
Мефодій показав на північ.
— Ясно. Никодиме, відійди метрів на десять від багаття і заляж у траві. Вони пройдуть повз тебе, та навіть якщо й зачують твій запах, то не скоро втямлять, що до чого. Ти, Мефодію, знаєш, що робити.
Упир кивнув.
— Вони підуть на вогонь, нападайте на них за моїм сигналом.
— А який буде сигнал? — запитав упир.
— Побачите.
Никодим збігав до скирти і приніс вили.
— Розходьтеся, — наказав Андрій і сів на колоду.
Упир і водяник причаїлися в темряві. Андрій дістав зі своєї торби невеличкий мішечок, сипонув з нього у вогнище жменьку якогось зілля і заходився щось шептати над вогнем. Багаття на якусь мить яскраво спалахнуло, опісля чого згасло. Густий дим огорнув Андрія зусібіч. Якийсь час геть нічого не було видно, але поступово дим розвіявся, багаття розгорілося знову й освітило таку картину: коло багаття, сидячи на колоді, клював носом Мефодій, поруч нього сидів Андрій і підгортав паличкою жарини; трохи далі від багаття, на купі соломи, згорнувшись калачиком, мирно спав Никодим. Вітер затих, було чути, як у вогнищі час від часу потріскував хмиз. Раптом зі сторони степу долинув легкий шелест. Андрій підвів голову.