— Гей, відьмаку, ми тут, — громом прорізав тишу хриплий окрик.
Одразу ж із трьох боків на світло виступили потворні фігури вурдалаків. Всі троє були низькі й плечисті, їхні кістляві груди калічно випирали наперед, сходячись посередині зубатим гребенем. Синювата шкіра в’яло звисала складками, вузькі й довгі паші огидно шкірилися, оголюючи міцні жовті ікла.
Один з вурдалаків, що був трохи більший за двох інших, виступив уперед.
— Мене звуть Гробак, і ми прийшли помститися за свого брата, — оскаженіло прохрипів він. — Так що готуйтеся до наглої смерті!
Никодим підвів голову і злякано роззирнувся. Мефодій схопився і позадкував. Андрій дістав шаблю і розгублено засмикався, не знаючи на кого нападати. Вурдалаки стали наближатися. Раптом Андрій не витримав і кинувся на того вурдалаку, який говорив. Тієї ж миті за спиною козака пролунав грізний рик, і величезна істота стрибнула йому на спину, але… Істота пролетіла крізь козака і гепнулася прямо коло колоди, на якій раніше сидів Мефодій. І відразу ж чаклунський туман розсіявся. Фігури Никодима, Мефодія і козака перетворилися на дим, а колода схопилася і, блискавично змахнувши шаблею, проштрикнула істоту наскрізь. Мить — і це вже не колода ніяка, а Андрій, і він уже виймає шаблю з грудей величезного перевертня. Усе це відбулося настільки швидко, що вурдалаки розгубилися і на якусь мить завмерли, як укопані. Раптом один з них пронизливо скрикнув і в нестямі втупився у свій живіт, з якого стирчали два гострі вістряки вил, по яких стікала кров. Двоє інших вурдалаків хутко розвернулися і кинулися навтьоки. Андрій в мент ока вихопив з-за пояса кинджал і метнув навздогін Гробаку. З темряви долинув скажений виск. Враз і третій вурдалака несамовито вискнув, потім уп’явся в щось зубами, люто загарчав — і затих… За якусь мить високо в небі пролунав болісний крик, ще за мить почувся сильний удар об землю, і звідти, де щойно щось гепнуло, на світло виступив упир, сильно накульгуючи на ліву ногу. Одразу за ним до вогнища підійшов водяник. Вурдалака, якого він простромив вилами, стояв на колінах, тримаючися за зубці, що стирчали з його живота, і хрипів. Андрій хутко підійшов до нього. Свиснула шабля — по землі покотилася голова вурдалаки, а тіло важко бухнуло на землю.
— Ти поранений? — Андрій з тривогою глянув на упиря.
— Пусте, до ранку заживе… Але Гробак утік, і я не можу за ним погнатися…
— Нічого, він все одно здохне — я поцілив у нього кинджалом, — заспокоїв упиря Андрій.
Водяник підійшов до величезної туші перевертня, той загарчав і смикнувся.
— Е, хлопці! Цей, здається, ще живий!
Андрій і упир підійшли до водяника, Мефодій ступив уперед.
— Ну що, Василю, з’їв?
Перевертень уривчасто хрипів, груди його важко здіймалися.
— Будь ти проклятий, зраднику! — прогарчав він і протяжно завив. — То от чому ти ховався, упиряко!
Мефодій мовчав. Перевертень на очах став змінюватися, набувати людської подоби: Андрієва шабля зробила свою справу.
— Добий його, Андрію, — в голосі упиря чулася жалість.
Козак уже було замахнувся шаблею, як раптом за їх спинами пролунав відчайдушний дитячий зойк. Усі троє обернулися: позаду стояла дівчинка — дочка корчмаря — і дивилася на них повними жаху очима.
— Ні! — крикнула вона і кинулася до перевертня.
Андрій хотів зупинити її:
— Що ти робиш?.. Це небезпечно!..
Але дівчинка спритно прошмигнула в нього під рукою, кинулася до перевертня й обняла його голову.
— Вона все знала… — Андрій опустив шаблю.
На крик дівчинки з корчми вискочила мати, в одній лише сорочці, з розпущеним волоссям. Підбігла до багаття і, побачивши, що сталося, зомліла. Упир і водяник заметушилися коло неї. Андрій стояв мовчки, з опущеною шаблею, і дивився на дівчинку. Та важко схлипувала і притискала патлату голову перевертня до своїх грудей. Дружина корчмаря, отямившись, кинулася до дочки, але тут же відсахнулася.
— Що це? Що це таке? — запитала вона тремтячим голосом і вказала на перевертня. — Відійди від нього!.. Відійди від цієї потвори геть! — закричала вона дочці.
Дівчинка звела голову, по її щоках текли рясні сльози.
— Мамо, це ж батько! Вони вбили батька!..
Очі жінки зробилися божевільними.
— Це правда, — сказав упир, — ваш чоловік — перевертень.
Дівчинка, погойдуючись з боку в бік, схлипувала щораз голосніше.
— Він ніколи не вбивав людей! Ніколи!!!
— А сьогодні намагався вбити трьох, — й оком не змигнувши, сказав упир.
Тим часом перевертень став хрипіти все тихше й тихше. Він майже набув людської подоби, і жінка признала в ньому свого чоловіка.