— І що ти за це хочеш?
— Життя… — прохрипів Мефодій.
— Ну, говори.
— Верст за десять звідси, догори яром, схованка… — Упир ковтнув слину. — Одні жінки й діти… Пощадіть… Даруйте життя!
— Життя? — зловісно розсміявся товстий татарин. — Навіщо воно тобі? Ні, ми дамо тобі більше: ми возвеличимо тебе, вознесемо! Ану, — звернувся він до своїх нукерів, — вознесіть-но його над цією місциною!
Уся зграя дико розреготалася.
Гриміло вже зовсім близько. Буря насувалася з заходу. Низькі, важкі хмари у спалахах блискавиць відбивали жовтизною димового варива.
Гапка чула, як прискакали татари, чула лемент Мефодія, але вийти і допомогти йому не могла. Вийти — означало ризикнути життями інших. Вона чула, як тріщать, палаючи, хати, як шумить вітер…
Нарешті Гапка не витримала і відкрила двері землянки. Зовні було темно, хоча сонце ще не сіло. Над хутором вітер розносив хмари іскор: це догоряли хати і дерева. «Освітлення» було воістину пекельне, а посеред двору…
Гапка не помітила, як Пташка вислизнула в неї з-під руки, лише почула, як її тоненький пронизливий крик раптом прорізав непроглядний морок відчаєм і болем.
Серед двору стояла вбита в землю гостра паля, а зверху на неї був насаджений Мефодій. Кривава піна застигла на губах упиря, паля простромила майже половину його тіла, вітер розвівав його чуприну, а застиглі вирячені очі відбивали криваві відблиски пожежі.
— Мефодію!!! — зненацька несамовито закричала дівчинка і вп’ялася тоненькими пальчиками в палю. — Що вони зробили з тобою?!
Картина була жахливою. Мельник схопився руками за голову і впав долілиць на землю. Никодим, дико завивши, вихопив топір, що був у нього за поясом, і в чотири удари повалив палю на землю. Дід Явтух і дід Свирид підхопили упиря під руки і рвонули, що було сил.
— Ще раз! Ще разок! Давай, Свириде! — запекло кричав Явтух.
Пролунав жахний звук, схожий на чвакання: упиря стягли з палі. Гапка кинулася до Мефодія, по її щоках струмками текли сльози.
— Він відійде, він не людина, — запевняла вона саму себе.
І раптом хвиля розпачу й безсилля накотилася на неї: паля була осикова… Але Мефодій був ще живий. Упир то дрібно тремтів, то час від часу конвульсивно здригався, то зовсім затихав. Явтух безнадійно зітхнув:
— Ех, якби тільки до заходу дотягнув…
Пташка знову заговорила:
— Він дотягне… сонечко майже сіло… Не кидай мене, Мефодію!
Її личко було всуціль вимазане сажею, що носилася по хутору чорними роями. Дівчинка розмазувала її по щоках, по губах, раз у раз витираючи очка брудним кулачками.
Раптом вітер на якусь мить ущух, і до хуторян долинув стукіт копит. Усі прислухалися. Але цієї ж миті небо розітнула сліпуча блискавка і грянув оглушливий грім. Крізь невеличкий розрив у суцільному вариві хмар призахідне сонце кинуло на землю кілька прощальних променів, і тієї ж миті з неба хлинуло, як з відра.
Мефодій раптом стих. Тіло його обважніло, обличчя зробилося блаженним…
— Не дотягнув… — прошепотіла Гапка, і губи її здригнулися.
Никодим, що стояв навколішках поруч, раптом рвучко схопився на ноги і круто розвернувся.
— Повернулися, гади! — скрикнув він так несамовито, що всі сахнулися від нього вбік.
Схопивши топір, Никодим закрутив ним над головою.
— Підходьте! — кричав він. — Усіх порішу!
— Заспокійся, Никодиме, це ми! Це я, Андрій!
У долину вступив загін козаків на чолі якого вигарцьовували двоє. Одним із них і справді був Андрій, а другий — стрункий широкоплечий козак на вороному огирі.
Водяник дико витріщив очі.
— Андрій? — він якось механічно опустив топір. — Андрій, Дорош…
Відкинувши зброю вбік, водяник знесилено опустився на землю, по якій уже бурно струмували потоки води.
— Мефодій загинув…
Андрій зіскочив з коня і підійшов до тіла упиря.
— Не встиг… — тихо промовив він і впав перед тілом на коліна. — Прости, брате… Прости, друже…
— Ні! Дивіться! — раптом пронизливо скрикнула Пташка. Весь цей час вона тримала пониклу голову Мефодія в себе на колінах. — Він живий!
Усі кинулися до упиря. І дійсно: риси його обличчя знову загострилися, налилися кров’ю, і він зненацька позіхнув.
— Живий! Живий, погань! — радісно вигукнув Никодим.
Упир ще раз позіхнув, цього разу так широко, що в роті зблиснули ікла, й відкрив очі.
— Мефодію! — ніжно проказала Пташка.
Мефодій підвівся і з подивом глянув на дівчинку.
— Пташко, ти можеш говорити?
Дівчинка завсміхалася і закивала головою, її щоками знову бігли сльози.