— Можу, — ледь чутно проказала вона.
Та раптом посмішку з її личка як рукою зняло, і, надувши губки, дівчинка відвернулася від Мефодія.
— Що з тобою, Пташко? Бачиш, я живий! — обняв дівчинку упир.
— Не роби більше так, Мефодію, не обманюй мене.
— Не буду, — усміхнувся упир, не розкриваючи губ.
— І посміхайся нормально. Я знаю, що ти упир…
Мефодій трохи зніяковів.
— Хм… Яка тямуща дівчинка! — Він встав, потерши рукою куприк, і звернувся до характерника: — Андрію, де татари?
— Всіх положили, живим узяли тільки одного.
Дощ періщив, і вода кругом шуміла так, що доводилося кричати. Гапка з Пташкою повернулися до землянки, а до чоловіків підійшов отаман Дорош.
— Здоров був, Мефодію! — подав він руку упиреві.
— Здоров, отамане, — сказав упир і потис руку козакові. — Де татарин, якого ви взяли? І що він говорить?
Останні слова Мефодія заглушив грім.
— Що? — перепитав отаман.
— Що говорить?
— Мовчить, шельма, — відповів отаман. — Та нічого, у нас — заговорить… Я от що думаю: іти звідси треба, і то негайно, зараз же… Загін цей — лише незначна частина великого татарського полку, і збираються вони десь недалеко…
З черговим поривом вітру затріщала столітня верба і розчахнулася навпіл. Мефодій покрутив головою:
— Та ж у таку бурю нам і до ранку не добратися…
— Збирай, Мефодію, людей, — сказав отаман. — Нехай у бурю, але будемо рушати. Кажу тобі: немає в нас вибору…
Мефодій пішов у землянку готувати хуторян до походу, а отаман Дорош тим часом підійшов до водяника.
— А ти хто такий будеш? Басурман? — сказав він, пильно вдивляючись в обличчя водяника при кожному спалаху блискавки.
— Ні, я це… Родич мірошника… — збентежено відповів водяник, намагаючись відвернутися від козака.
— А голос твій мені наче знайомий, — не вгавав отаман. — Де я міг його чути?.. І топором ти хоробро орудуєш. Я таке тільки раз у житті бачив… Ну, та хай, потім розберемося… Гей, хлопці! У кого коні витриваліші, сюди! — крикнув він своїм козакам, а потім звернувся до Мефодія, який якраз підійшов до нього. — Скільки вас?
— Зі мною тринадцять.
— Чули?
Козаки порадилися, вперед виїхало тринадцять вершників і кожен з них узяв на коня хуторянина. Загін рушив долиною вгору і незабаром скрився за суцільною дощовою завісою.
До козацького поселення загін прибув, як і пророчив Мефодій, майже під ранок. Козаки розмістили біженців в окремому курені з невеликою грубкою, яку відразу ж розтопили, а самі пішли в загальний курінь сушити одяг.
Отаман Дорош разом з Андрієм вели допит полоненого татарина. Той сидів на лавці зі зв’язаними за спиною руками. Курінь тьмяно освітлювали дві лампи, що стояли на столі.
— По-нашому говориш? — підступився до татарина Дорош.
Худий нукер з ріденькими вусиками, жовтим пергаментним обличчям і вузькими щілинками розкосих очей презирливо скривився.
— Андрію, запитай його, де збирається головний загін.
Андрій повторив питання по-татарськи.
У відповідь на це татарин плюнув на підлогу під ноги отаманові.
— Розкажи-но йому, що ми зараз з ним зробимо. Тільки розпиши якнайкраще!
Андрій гидливо усміхнувся і почав щось швидко говорити по-татарськи. Речі, про які говорив козак не обіцяли нічого хорошого полоненому, але на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Він продовжував спокійно дивитися на козака, а коли той закінчив, кинув у відповідь кілька коротких фраз і усміхнувся ще огидніше, ніж Андрій.
— М-да-а-а-а… — протягнув Андрій. — Розв’язати йому язика буде нелегко…
— Але ми спробуємо, — сказав отаман. — Поклич-но, Андрію, сюди Івана Колія, побачимо, якої тоді заспіває цей пес…
Андрій уже подався був до виходу, але в цей момент відчинилися двері, й на порозі з’явився Мефодій.
— Як успіхи? — запитав він, кивнувши на татарина, а той, почувши його голос і не маючи можливості побачити лице Мефодія, якось дивно стрепенувся.
— Поки що мовчить, — відповів Андрій, — але ми зараз Колія позвемо, а тоді…
— О! — раптом перебив Андрія Мефодій. — Давній знайомий! Упізнаєш мене? — упир виступив на світло, звісно, не відкинувши при цьому тіні.
Татарин дико витріщив очі. Мефодій присів навпочіпки в кількох кроках від татарина.
— По баньках бачу, що впізнаєш… Та й я тебе запам’ятав… Не треба, хлопці, Івана, — сказав він, пильно дивлячись в очі бусурману. — Що ми, звірі, чи що… Я сам спробую!
Козаки тільки плечима стенули.
— По-нашому говорить?