— Ні, начебто, — відповів Андрій.
— Гаразд, гаразд… Приступимо.
Мефодій став повільно наближатися до татарина, той одразу зіщулився і завовтузився на лавці. Упир зупинився у двох кроках від полоненого.
— Дивися! — сказав він і підняв угору руку.
Пальці на руці раптом почали неприродно видовжуватися, шкіра потемніла і вкрилася шерстю, гачками витягнулися міцні чорні пазурі. Упир підняв другу руку — ті ж метаморфози відбулися і з нею. Потім і обличчя упиря почало темніти, видовжуватися, набувати дивної трикутної форми і вкриватися шерстю. У розширених і чорних, як смола, очах упиря прорізалися вертикальними щілинками вогненні зіниці. Одяг на Мефодію пішов по швах, і показалося тіло, вкрите чорною лискучою шерстю. За спиною розправилися кажанячі крила.
Упир розкрив вузьку, зубату пащу і жахливо зашипів, висолопивши червоного, як кров, язика. Потім він блискавкою кинувся до татарина, схопив його своїми пазуристими лапами і почав щось швидко говорити йому по-татарськи, час від часу перериваючи свою тираду лиховісним шипінням. Опісля кинув блідого, як небіжчик, нукера під ноги козакам. Той, гепнувшись, припав до ніг козаків і, цілуючи чоботи, закричав по-українськи, щоправда, з відчутним бусурманським акцентом:
— Пощадіть! Не допустіть! Я все розкажу! Верст за тридцять від того хутора, що ми спалили, буде збір… Всього триста чоловік кінноти… В степу, де яри починаються, три баби кам’яні стоять… Вони одні там на всю округу… Показати можу! Через три дні збір!
Татарин не припиняв плазувати перед козаками, які ошелешено дивилися на нього.
— Ти диви, по-нашому заговорив… — першим оговтався Андрій.
Мефодій тим часом набув звичайної, людської подоби.
— Одяг принесли б, га? А то, чого доброго, ще Гапка зайде — цей он як репетував.
— Та я й сам мало не обгирився, — геть чужим голосом сказав Дорош, дивлячись на Мефодія. — Що ти йому такого наговорив?
— Е, пусте, — махнув рукою упир.
— Андрію, так що він йому говорив?
— У-у! — прокашлявся Андрій. — Не дивно, що він по-нашому защебетав…
Дорош усе ще запитально дивився на Андрія.
— Він сказав, що зачинить його в цьому курені, прив'яже до лавки і щоночі — багато ночей — буде приходити до нього і висмоктувати його кров, а в ніч, коли він уже майже стане упирем, посадить його на осиковий кіл.
— Ясно, — сказав Дорош. — Ну, а так що обіцяв?
— Швидку смерть, — відповів Мефодій.
Татарин трохи оговтався і сидів, похмуро втупившись у підлогу. Дорош покосився на нього.
— Що ж, «допомога» його нам більше не потрібна. Знаю й без нього, де ті баби стоять. Значить, будемо кінчати його… Я відправлю гінців збирати людей. Візьмешся за нього сам? — запитав отаман Андрія, вказавши кивком голови на татарина.
— Авжеж, — відповів Андрій.
Упир сяк-так прикрився ганчір’ям, що залишилися від його одягу.
— Стривайте, дайте я вийду, — сказав він, — не можу на це дивитися.
— Дивний ти упир, Мефодію, — не без подиву глянув на нього Дорош.
— Я знахар, — сказав упир і зачинив за собою двері.
— Вставай, — коротко кинув Андрій татаринові.
Татарин слухняно піднявся.
— Йди до дверей.
Нукер повільно направився до виходу. Андрій штовхнув двері рукою, пропускаючи татарина вперед. Обоє вийшли з куреня. Буря вщухла, і над їхніми головами сіріло досвітнє небо. Андрій перерізав мотузки, якими зв’язали бранця, і простягнув йому кинджал.
— Тримай, татарине, це твій останній шанс.
Татарин узяв клинок.
— Інна лілахі ау інна ілайхі раджі уна, — промовив він і встромив кинджал собі в серце. Тіло повалилося на землю, смикнулося і затихло.
Андрій вийняв кинджал з грудей мерця і двічі встромив у землю, очищаючи від крові.
— «Воістину ми належимо Богові і повертаємося до нього!» — переклав Андрій. — Спи з Богом… На світанку тебе поховають… — він перехрестився і повернувся в курінь.
Дорош сидів на тій самій лавці, на якій ще недавно сидів татарин.
— Все? — запитав він в Андрія.
— Все, — відповів той.
— Ну, коли все, давай перейдемо до наших справ. Слід терміново розіслати гінців і зібрати всі сторожові курені. За два дні чоловік сто п’ятдесят зберемо… Половину я поведу в засідку, а з другою половиною рушиш ти…
— Стривай, — перебив його Андрій, — про мене забудь. Не можу я зараз.
— Ти що, Сивий? — Дорош здивовано витріщився на Андрія. — Як це — «не можу»?
— Не питай, — зітхнув Андрій, — не можу, і край. Справа в мене серйозна, ніяк не можу відкласти, розумієш?
Дорош крутнув головою.