Ох, як давно вже ніхто не запалював у цьому зимівнику каганця! Але цієї ночі, ночі перед Купалою, тьмяне світло каганця знову освітило старі, запліснявілі стіни.
Ще коли в зимівнику жив дід Явтух, тут було не так щоб аж, але доволі затишно, а зараз обстановка була більш ніж убогою: піч, дві лавиці та стіл. За столом сиділи троє: характерник Андрій, знахарка Гапка та упир Мефодій. Їхні обличчя освітлював імпровізований каганець — мисочка з олією та вмочена в неї мотузка. У землянці панувала напружена тиша, і лише час від часу її порушувало виття вовків, що блукали десь болотами у пошуках їжі.
— Господи, скоріше б уже почалося, — прошептала Гапка.
Упир і козак мовчали; було чути, як потріскував гнотик каганця.
— Який дивний збіг, — порушив нарешті тишу Андрій, — ця тварюка повернеться на землю саме на Купала.
— Та ніякий це не збіг, — прошептав Мефодій, — цієї ночі усяка погань волю на землі має, і демона викликати — простіше простого. Тому-то ми з Гапкою і зробили це на Купала, рівно рік тому.
— Зрозуміло, — сказав Андрій. — Чуєш, Мефодію, а як же він сюди прийде, коли ми його не викликали?
Замість Мефодія відповіла Гапка:
— Він тепер прийде будь-куди, де є я, адже я його вже викликала, і тепер кровно зв’язана з ним. Я його провідник у цей світ…
І знову запала гнітюча тиша. Андрій стиснув рукоять шаблі.
— Ми мусимо його покінчити, — сказав він і сам здригнувся від цих слів.
— Мусимо, друже, мусимо… Інакше ходити нам упирями по цій землі, без надії на порятунок і відраду, аж до самого Страшного Суду… — невтішно мовив Мефодій.
Раптом надворі почувся тяжкий, повний болю і розпачу жіночий стогін. Усі глянули у вікно. Крізь мутний риб’ячий міхур проглядало чиєсь обличчя.
— Ох, без відради… — простогнав той-таки жіночий голос, і обличчя — явно жіноче — наблизилося впритул до міхура.
Андрій, Мефодій і Гапка закам’яніли.
— І без порятунку! — крикнув той же голос і за якусь мить жіноче обличчя різко змінилося: воно витягнулося, рот розкрився, і два гострих ікла розпороли міхур. Затим мара зникла, і в ту ж хвилину в провалі даху мигнула якась тінь. Гапка вигукнула заклинання, і каганець яскраво спалахнув, освітивши всю землянку. У кутку, біля купи сухого очерету, що обвалився з даху, стояла красива чорноволоса жінка. Великі виразні карі очі швидко зміряли поглядом присутніх і зупинилися на Мефодію. З огляду на зовнішність, вона була татаркою: загострені вилиці, продовгуватий ніс, тонкі й темні, як сама ніч, губи.
— Це не він! — вигукнула Гапка.
У відповідь жінка так моторошно розреготалася, що в Гапки мурашки по спині забігали.
— Це та сама відьма, — прохрипів Мефодій.
— Відьма? Я? — знову розреготалася жінка. — А колись же була коханою, єдиною!.. Може, обіймеш мене, Мефодію?.. Стільки літ не бачились… Сто, а мо’ й більше?
— Будь ти проклята! — крикнув Мефодій, а жінка хижо ощирилася, зблиснувши іклами.
— Це така твоя подяка, Мефодію? Я дала тобі вічне життя!
— Ти дала мені вічні муки! — Мефодій зробив кілька кроків уперед. — І я розірву тебе на шматки!
Відьма розсміялася.
— І ти зможеш підняти на жінку руку?
— А ти не жінка! — просичав Мефодій і відразу ж перетворився на упиря.
Він кинувся на відьму. Та різко сахнулася вбік, крутнулась на місці, і Гапка з Андрієм переконалися, що Мефодій мав рацію: це була зовсім не жінка, а потвора, схожа на Мефодія-упиря, тільки стократ огидніша. Паща її була всіяна іклами, які подекуди протикали щоки і губи, шерсть зібгалася і клоччям звисала на обдертих, ребристих боках. Потвора дико заверещала і кинулася на Мефодія. Той вистрибнув у провал даху, а упириха кинулася за ним. І тієї ж миті надворі почувся страшний гуркіт, двері злетіли з петель, і на порозі з’явилася істота, яку воістину могли породити лише незбагненні глибини пекла.
Це був той, на кого вони чекали. Величезний на зріст, демон статурою своєю трохи нагадував чоловіка: могутні, вкриті густою чорною порослю груди, міцні, м’язисті руки та широкі, кремезні плечі, з-за яких виглядали гігантські кажанячі крила… Лише обличчя істоти було далеко не людським: на неприродно видовженій маківці голови маснилося зализане назад чорне волосся, масивна нижня щелепа видавалася вперед і була всіяна дрібними гострими зубами, верхня щелепа була трохи приплюснута і з неї стирчали два ікла, кожне завбільшки з кинджал. Замість носа зяяла чорна діра. Розріз очей був не горизонтальним, а вертикальним, зіниці горіли пекельною злобою.