— Я вбив упириху… Я… наштрикнув її на частокіл…
Мефодій безсило опустився на коліна. Шпага раптом засичала і вмить ока випарувалася. Андрій зробив ще одну спробу звільнитися, дико рвонувся і, скрикнувши, впав поруч з Мефодієм.
Гапка опустила шаблю.
— Допоможи йому, — тихо сказав Мефодій і відповз трохи вбік.
Андрій лежав без тями. Гапка опустилася на коліна і розірвала його закривавлену сорочку: рана була страшною, але, з усього видно, виліковною. Жінка приклала долоню до рани і заходилася щось нашіптувати. Кров струменіти перестала. Гапка дістала зі своєї торби якесь зілля і смужку чистого полотна. Швидко змішавши трави, вона приклала їх до рани і перев'язала плече.
— Андрію, — вона злегка поторсала козака. — Андрію!
Козак відкрив очі, відразу підвівся, спершись ліктем на здорову руку, і пошукав поглядом Мефодія. Той лежав на підлозі долілиць.
— Він живий? — ледь чутно мовив Андрій.
Упир лежав нерухомо.
— Не знаю… він… здається… не дихає… — Гапці на якусь мить заціпило, а потім вона тоненько заскиглила: — Він усіх нас врятував…
— Не кигич, живий я, — зненацька простогнав упир, і Гапка кинулась до нього.
Андрій допоміг їй перевернути упиря на спину. Все його тіло було вкрите кривавими ранами, на грудях були вирвані цілі шматки плоті, місцями біліли ребра.
— Андрію, прикрий мене… — прошептав упир.
Андрій зірвав з себе залишки сорочки і прикрив ними нагого упиря.
— Чому ти… ще тут… Мефодію? — запинаючись, вимовила Гапка — сльози все дужче й дужче душили її.
— Не знаю… До світанку ще довго?
— Уже світає, — невтішно відповів Андрій.
— Винеси мене надвір і прив’яжи до стовпа, — тихо попросив упир.
— Та ти що, Мефодію?! Чи ти при своєму розумі?! — з жахом скрикнула Гапка.
— Андрію, мене покусали… — Упир благально глянув на козака. — Проткнули клятою шпагою… Демона вже немає, а я все ще тут… Я не хочу бути «доробленим», розумієш?
Андрій стиснув його руку.
— Давай, — видихнув упир.
Андрій з Гапкою витягли напівживого Мефодія надвір. На сході сіріло небо, і Андрій на мить засумнівався.
— Роби, — голос упиря був тихим, але рішучим.
Мефодія прив’язали до стовпа.
— Якщо я згорю, — попросив він Гапку, — прочитай над прахом моїм молитву… Багато добра ти людям зробила… Бог почує тебе…
Гапка ледь стримувалася, щоб не розридатися з надмірної розпуки.
— Прости нас, Мефодію, — прошептала вона.
— І ви мене простіть… — сказав упир і закрив очі. — Тепер ідіть… Залиште мене одного…
Гапка й Андрій повернулися в землянку. Ноги в Андрія раптом підкосилися, і Гапці довелося підхопити його, щоб не впав. Так, обійнявшись, вони й опустилися попри стіні на підлогу. Гапка припала до Андрієвих грудей і заплакала.
Надворі невблаганно світало. Коли перші сонячні промені торкнулися вікна зимівника, нелюдський крик сколихнув ранкову тишу. Гапка й Андрій вибігли. Коло стовпа сидів прив’язаний Мефодій. Він був нагий. На тілі його не було жодної рани. В очах його стояли сльози.
— Мефодію! Живий! — радісно скрикнула Гапка, кинулася до нього і розв’язала мотузки.
— Ні, — похмуро відповів Мефодій, — мертвий… Відвернися, Гапко.
Мефодій встав і попрямував до землянки. Андрій стояв на порозі й очам своїм не вірив — живий!
— У мене там одежа, запасна, — сказав Мефодій, наблизившись до землянки.
— Так, — кивнув Андрій і дав йому дорогу.
Татарський загін був розбитий вщент…
Хутір відбудували швидко — Дорош зі своєю ватагою допоміг. Та й скільки там тої будови було — три хати й млин…
Мефодій розпрощався з Андрієм і Гапкою ще в зимівнику. Він так і залишився упирем, а тому подався, як то кажуть, світ за очі, але обіцяв повернутися, коли довідається про себе правду…
Никодим оселився на хуторі — допомагав мельникові Степану. Він відпустив оселедця, як у запорожців, і тримав свою обіцянку: горілки — ні-ні!..
Гапка з Андрієм мало не цілими днями пропадали десь на Дніпрі. А що — діло молоде!..
Біля хат знову лунав дитячій сміх; дід Свирид і дід Явтух знову поважно покурювали свої люльки; Солоха, як і раніше, варила обіди, баба Галя готувала вечері…
Все було тихо й мирно…
Та чи надовго?..
Козаку на місці не сидиться… Чужинці то тут, то там дають про себе знати… Та й нечисть усяка не спить, не дрімає…
Битва під курганом
Погожий літній ранок був сповнений радісним щебетом птахів. Сонце ще тільки зійшло і не встигло висушити росу, краплі якої сріблилися і грали всіма барвами веселки на гичці молодої моркви, що рівними рядочками росла на грядці. Морква цього року вродила нівроку, але гичка її місцями чомусь в’яла і сохла, а так — диво що за морква була! Поряд з грядкою моркви росли, низько схиливши важкі голови, цибаті соняшники, а коло них стояло опудало. Звичайне таке собі опудало — два ціпки, збиті навхрест, сорочка і бриль. Поставлене тут, воно, очевидно, повинно було відганяти настирних горобців від соняшників, але обов’язків своїх явно не виконувало: просто на брилі сидів маленький, миршавий горобчик і чистив пір’ячко. Потім, виказавши, мабуть, у такий спосіб свою зневагу до опудала, він справив свою природну потребу і полетів геть. А опудалові-то що?