Козак і дивна маленька істота підійшли до тину, і першою кинулася до них Пташка:
— Ой, дивіться який кумедний малюк!
Малюк, помітивши людей, облишив сонях і запитально подивився на Андрія.
— Іди, не бійся, тут тебе ніхто не скривдить.
Малюк слухняно попрямував до тину. Спритно перестрибнувши через перелаз, він зупинився і з цікавістю став розглядати людей. Коли погляд його зупинився на Никодимові, малюк, вказавши пальчиком на водяника, кумедно сказав:
— Буль-буль!
— Ти диви! — добродушно засміявся Никодим. — Узрів, хто я! Вгадав, малюче, я водяник. А ти хто будеш?
— Мур-р-рко.
— Гм… Не чув про таких. Звешся так, чи народність така?
Малюк, нічого не розуміючи, закліпав.
— Не розуміє, — констатував Никодим.
Гапка підійшла до малюка і присіла навпочіпки.
— Відкіля ти?
Мурко показав рукою в південно-західному напрямку.
— Із др-р-рімучого лісу.
— Думаю, з Чорного або з Чути, — сказав Андрій, дивлячись у бік, куди вказав малюк, — але я про таких, — він перевів погляд на малюка, — ніколи не чув.
А Пташка була в захваті від Мурка.
— Який гарненький… Ми ж залишимо його в себе?
Гапка й Андрій перезирнулися.
— Гадаю, він заблукав, — діловито сказала Гапка. — З усього видно, що він зовсім непристосований для життя в лісі.
— Я теж так думаю, — кивнув Андрій, — ти заблукав, Мурку?
Малюк кивнув.
— У лісі жив один? — запитала Гапка.
— Ні. Зі Жменькою і Кулакою, — відповів Мурко.
— Стривай-но, — стрепенувся Никодим. — Це з лісовиками*, чи що?
— Вони добр-р-рі, — промуркотів Мурко.
— Ясна річ, що добрі! — вигукнув водяник. — Я їх знаю. А чого ж пішов від них?
Мурко тривожно озирнувся.
— Лихі часи настають. Там, відкіля я, зовсім зле і ще гірше буде, — сказав малюк і, опустивши голову, додав: — Багатьох не стане…
Гапка з тривогою вдивлялася в очі маляті.
— Про що це ти, Мурку? — запитала вона, але малюк знову взявся за сонях.
Раптом у розмову втрутилася баба Галя.
— Дайте спокій малому! — вигукнула вона. — Дивіться, як соняхом давиться! Голодний, мабуть… Хіба одною морквою наїсися… — І запитала в малюка, склавши руки на своєму чималому животі й добродушно всміхнувшись:
— Їсти хочеш, маленький?
Мурко подивився на неї і ствердно кивнув.
— Ану, дівчата, гайда на стіл накривати! — зичним голосом скомандувала вона. — А я затим напою нашого гостонька молочком.
Жінки відправилися накривати на стіл, Степан пішов до млина, а діти оточили Мурка. Андрій і Никодим сіли на лавку під тином і закурили люльки.
— Як думаєш, про що це він? — з відчутним занепокоєнням запитав Андрій водяника.
Никодим у задумі почухав потилицю.
— Не знаю… Я і сам…
— Що? — Андрій пильно подивився на водяника.
— Не знаю… — зітхнувши, знизав плечима той. — Не по собі якось мені… Нуджуся я…
— Може, в Дніпро тягне? — запитав козак.
Никодим підняв голову й задивився в небо. Над хутором ширяла пара шулік.
— Та ні… Розумієш, не можу пояснити… Почуваюся так, ніби от-от щось має статися… — Потім, трохи помовчавши, сказав: — Я відправлюся в Чорний, знайду Жменьку й Кулаку…
— Навіщо? — запитав Андрій.
— Нутром чую… недобре щось має статися… Кругом уся погань переполошилася… Я тиждень тому у Коника був, він теж нудиться, запивати почав, до нас проситься…
Андрій здивувався:
— З якого б це дива? Адже ж у курінній козацькій стайні живе… Плів би собі коси коням та кажанів уночі відганяв… У нас всього четвірко коней!
Никодим зітхнув:
— Ну, не знаю я… проситься, і край… То як, можна його забрати?
Андрій задумався.
— Коник — погань нешкідлива, я б навіть сказав, корисна, але я про всяк випадок у Гапки спитаю.
— Спитай, — кивнув водяник. — Я теє… снідати, мабуть, не буду… Івасю! — голосно крикнув він.
— Що тре’? — з хати визирнула голова хлопця.
— Сідлай Ряску, я їду. — І знову до Андрія: — До Чорного за два дні доберуся, понад річкою піду, лозами, але ж поки цих лісовиків знайду… Хто його знає, де зараз їхній барліг… Словом, десь через тиждень повернуся…