Івась вивів порску ворону кобилу, осідлану дорогим сідлом, а Никодим тим часом, перевалюючися з ноги на ногу, сходив у хату по шаблю і бойовий топір. Вогнепальної зброї водяник терпіти не міг.
Андрій мимоволі всміхнувся, коли кривоногий водяник спритно видерся на спину граціозної тварини.
— Гарна в тебе кобила, Никодиме, — сказав.
— Ми це знаємо, правда, Рясочко?.. — Водяник поплескав коня по шиї. — Ну, бувайте! — І різко смикнув віжками: — Вйо, Рясю!
Кобила перестрибнула через перелаз, простукотіла копитами по містку і за якусь мить зникла в кущах бузини.
Вечоріло. Сонце котилося кудись за гору і кидало прощальні промені на землю. У хатах загорялися вогні. Жінки вкладали спати дітей. Андрій сидів на лаві під тином і курив. Степан самотньо сидів за столом у дворі — він щойно повернувся з млина і вечеряв. Звичний, загалом, був вечір. Але раптом з-за річки почувся стукіт копит, і незабаром самотній вершник, переїхавши через місток, спішився коло тину. Андрій підвівся. Вершник — невисокий, вусатий селянин — зняв шапку і вклонився.
— Добрий вечір, — привітався він.
— Добрий, добрий, — відповів Андрій.
— Я у справі до характерника Андрія. Чи можу я з ним побалакати?
— Уже балакаєш, — відповів Андрій. — Що за справа? Може, в хату ввійдеш?
— Не можу. Справа термінова. Мене наше село до тебе відрядило, — Очеретянка, знаєш таке?
— Знаю. Верст за тридцять догори по Дніпру буде, — сказав Андрій.
— Саме так.
— І що ж за справа?
Чоловік почухав потилицю.
— А справа така: живе у нас на млині один… Нечисть — не нечись, не розбереш… Вітряком зветься. Ти, кажуть, знаєш його?
— Знаю, — кивнув Андрій.
— Ну, так-от: жив він, нікому не заважав, за млином дивився… А тепер спасу від нього нема!
— А що таке? — намружився Андрій.
— Ніхто не знає, що йому зробилося! — розвів руками чоловік. — Як тільки вечір — вити починає, погань, та так жалісливо і протяжно, що аж душу вивертає! Діти по ночах не сплять, баби бояться на вулицю вийти! Допоможи, характернику, угамувати нечистого…
Андрій опустив голову, задумався.
— То як, допоможеш? — з надією запитав чоловік.
— Ну, допоможу, — тихо відповів Андрій і крикнув у двір: — Івасю! Сідлай коня.
З хати вибіг Івась.
— Та що я вам — конюх, чи що?
— Сідлай, тобі говорять, і Гапку кликни.
Гапка вийшла з хати і підійшла до козака.
— Трапилося що?
— Я їду. Завтра повернуся. І, мабуть, що не один. Привезу Степану помічника.
— Кого це? — здивувалася Гапка.
— Вітряка… До речі, ти про Коника думала?
— Вези, — зітхнула Гапка.
Івась вивів коня. Козак поцілував жінку і скочив у сідло.
— До завтра, — сказав Гапці і звернувся до приїжджого: — Як звати тебе?
— Кирилом, — відповів той, сідаючи на свого коня.
— Гайда! — сказав Андрій, і обидва вершники скрилися у вечірніх сутінках.
Вже споночіло, коли Андрій і Кирило під’їжджали до Очеретянки. Жалібне і протяжне виття Вітряка чулося ще здалеку. Собаки дружно підвивали йому.
— Ну от, чуєш? — сказав селянин до Андрія. — Жах бере!.. І чого це він?..
Андрій зупинив коня. До млина було рукою подати, він стояв трохи в стороні від села.
— Не знаю, — відповів Андрій, — розберуся… Ти, Кириле, їдь, я сам до Вітряка піду.
— Так я з тобою й не збирався, — перехрестився Кирило і по хвилі подав козакові руку: — Ну, з Богом.
— З Богом, — відповів Андрій, і вершники роз’їхались.
Андрій під’їхав до млина, прив’язав коня і піднявся по сходах до дверей.
Вітряк, видно, зачув характерника, оскільки на мить затих, але щойно Андрій смикнув двері, він завив знову — ще жалібніше.
Андрій увійшов досередини.
— Вітряку, — тихо покликав він.
— У-у-у! — завило десь угорі.
— Ти чого це? Геть з глузду з’їхав?
— Андрію, ти? — озвався Вітряк.
— А хто ж іще! За мною на хутір їздили, щоб тебе втихомирив…
У млині було темно, хоч в око стрель. Раптом на Андрія подуло вітром.
— Я тут! — сказав Вітряк десь поруч.
— Де? Я нічого не бачу.
Зовсім поруч хтось черкнув трутом і запалив лампу.
— Тут.
— О, тепер бачу!
Лампа освітила невисокого, коротко обстриженого, худенького чоловічка в полотняній сорочці, у шароварах і чоботях. Чоловічок з голови до ніг був запорошений борошном.