— Здається, приїхали, Рясочко… — тихо проказав водяник, витяг з-за пояса топір, узяв його в ліву руку, а правою вихопив шаблю.
— Раджу вступитися з дороги, — голосно сказав він, — інакше мені доведеться підправити декому морду топорем.
Перевертень, що стояв між двох інших, першим вистрибнув з кущів, два інші послідували за ним.
— Знайомий запах… Водяник?
Никодим презирливо скривився.
— Не твоє собаче діло, паршивцю.
Перевертень протяжно завив.
— Давай, чеши звіси… тебе їсти ми не будемо… не годишся ти в їжу… Тванню від тебе несе, а як поїсиш м’яса вашого, так з кущів довго не вилазиш… Забирайся геть! А кобилу залиш…
Перевертні стали повільно наближатися, хижо опустивши кошлаті голови.
— Тільки руште мою Ряску, виродки блохасті! На шматки порубаю!
Перевертень люто заричав.
— Кінчай його! — гаркнув той, що був ліворуч.
Водяник стояв непорушно, прикриваючи собою кобилу і піднявши зброю. Перевертень кинувся на нього. Никодим, спритно крутнувшись, черкнув шаблею по волосатих грудях перевертня. Той скажено заверещав, упав лапами догори і засмикався.
— Срібло! — верещав він. — Клинок… Там срібло!
Водяник єхидно посміхнувся і плюнув під ноги.
— А ти як думав? Топір теж! Ще бажаючі є?
Два перевертні на мить зупинилися, а поранений, моторошно сопучи, намагався подвестися. Никодим з разючою як на нього швидкістю кинувся до перевертня і встромив у його груди шаблю. Той заревів, лапи його витягнулися, нижня щелепа засмикалася. Водяник відскочив назад і знову став на сторожі. Перевертні перезирнулися і стали розходитися в різні боки. Шерсть на обох стояла дибки, з розкритих пащ капала слина. Никодим уважно спостерігав за ними.
Зненацька один кинувся вбік і обійшов Никодима з заду, вочевидь збираючися напасти на кобилу, а другий рвонувся у його напрямку, але відразу відскочив, відволікаючи увагу водяника. Перший перевертень таки накинувся на Ряску ззаду, припустившись найбільшої помилки у своєму житті. Кобила брикнула його, відкинувши на кілька кроків убік. Він одразу підхопився і пригнувся до землі, готуючись до стрибка, але раптом за його спиною постала величезна тінь якоїсь істоти, і перевертень зринув у повітря. Почувся моторошний хруст кісток, і два закривавлені шматки роздертої потвори розлетілися в сторони. Другий перевертень розвернувся, підібгав хвіст і кинувся навтьоки. Але Никодим метнув топір навздогін утікачу, і той глибоко засів між лопаток перевертня. Потвора впала, зарившись мордою в землю. З кущів раптом вибігла друга істота. Маленька і спритна, вона підскочила до перевертня, змахнула шаблею — і кошлата його голова закотилася під кущ папороті.
— Дуже вчасно! — вигукнув Никодим і розсміявся. — А я вас уже три дні шукаю! Думав, ви вже з лісу пішли…
Істоти підійшли до водяника. Місяць, що вже підбився височенько, освітив галявину. Раптовими рятівниками Никодима виявилися двоє чоловіків. Один — величезного, мало не триметрового зросту, з довгим волоссям і кошлатою бородою, у плетених постолах, у грубій полотняній сорочці і штанях. Другий був його точною копією, тільки зростом набагато менший, навіть нижчий за Никодима.
У велета в руках був здоровенний молот, а в малого — шабля, яку він двічі встромив у землю, а потім сховав до піхов.
— Здоров, Никодиме, — пробасив велет.
— Привіт, водянику, — пропищав малий.
— Вітаю, друзі! Радий вас бачити живими і здоровими.
— І ми раді тебе бачити, правда, Жменько? — сказав здоровило, глянувши на брата.
— Правда, Кулако, — підтвердив той.
— Що тебе до нас привело? — запитав менший.
— Знайшли вашого Мурка, — відповів Никодим.
— Слава Богу, — з полегшенням видихнув Кулака, — а ми-то думали, загинув наш Мурко… Де він?
— У Гапки на хуторі. Моркву з грядок крав, а Сивий піймав його.
— І що? — тривожно запитав Жменька.
— А що? У нас залишився, діткам сподобався… Малюк, з усього видно, добродушний… От тільки речі дивні якісь говорить… Про те, що часи лихі грядуть, і все таке… Про що це він?
Жменька і Кулака перезирнулися.
— А ти що, не бачиш? У лісі ні звіринки, ні пташинки… Зате цих, — Жменька кивнув на трупи, — хоч гать гати! Я зроду їх стільки не бачив! І ще якісь з’явилися: обідрані, вузькоморді, патлаті, на руках пазурі, пащі ікласті… Оце коли вони з’явилися, Мурко й пропав.
— Ох уже ми й дали їм жару! — пробасив Кулака. — Ці виродки сонця бояться… Удень по байраках і виярках ховаються. Так ми зі Жменькою їх на палю — і на сонечко, на палю — і на сонечко! За нашого Мурка!
— До речі, а хто він, цей Мурко? — так, мовби між іншим, поцікавився водяник.
Обидва лісовики знизали плечима.
— Не знаємо, — відповів Жменька.
— Ми його два роки тому в лісі знайшли, — додав Кулака.
— А чому Мурко? — запитав Никодим.
— Він його так назвав, — Жменька кивнув на брата.
— Мурчить він, того й Мурко, — просто пояснив здоровило.
Раптом десь далеко почулося моторошне завивання. Ряска знову дрібно затремтіла. Лісовики і водяник замовкли і прислухалися.
— Якщо таке діється, чого ж ви ще тут сидите? — тихо спитав Никодим.
— Мурка шукали, — відповів Жменька.
— Ну а тепер?..
— А тепер, раз таке діло, нам тут робити нічого, — зітхнувши, сказав Кулака, — тварюк цих усе більше стає, залишимося — загинемо.
Моторошне завивання знову прокотилося лісом.
— Давайте зі мною, на хутір, — запропонував водяник.
— Я залюбки, — навіть не роздумуючи погодився Жменька.
— Я теж, — буркнув Кулака, — от тільки переночувати десь треба. Іти вночі — самогубство.
— А де ж заночувати-то? — запитав Никодим.
— Є тут одне місцечко… надійне… недалеко звідси… — сказав Жменька. — Ходімо.
— А Ряска?
— Сховаємо, — дружно відповіли лісовики і рушили вперед, пробираючися крізь зарості дикої малини.
Водяник узяв кобилу за вуздечку і пішов слідом за лісовиками. А тим часом далекому завиванню вторував уже цілий хор…