— Козодій, — сказав Мурко, — далекий родич Коника.
— Усі ми тут далекі родичі, — зауважив Никодим. — Що, знову напаскудив, чортяко рогатий? — звернувся він до Козодоя.
Баба Галя тим часом збігала в сарай і вийшла звідти, вкрай здивована, з двома повними відерцями молока.
— Ти глянь, не збрехав, нечистий! Ну, на цей раз прощаю, — баба Галя грізно глянула на Козодоя, — але щоб більше й духу твого біля моїх кіз не було!
— Як же це? — Козодій жалісно глянув на бабу. — Я ж Козодій, мені належить…
— Роги пообламую! — гнівно тупнула ногою баба.
Вітряк відкинув дрючок і діловито схрестив на грудях руки.
— Ти що це тут робиш? Га?
— А те, що й ти, — Козодій покосився на Вітряка. — Іти мені нікуди… Знаєш, скільки погані в окрузі розвелося?!. Минулої ночі ледве від кажанів відбився… Що ж мені — погибати, чи що? Андрію, — він благально глянув на козака, — візьміть мене до себе, у сараї житиму…
— Дам я тобі сарай! — крикнула баба Галя; інші мовчали.
Андрій знав, що взяти Козодоя і не підпускати його до кіз — це знущання, — однаково, що Вітряка не пускати до млина, а Коника — до конюшні. А кози-то були бабині!
Козодій приречено опустив голову.
— Ех, ви… Гаразд, тоді я піду…
Усі дивилися на бабу Галю. Козодій перескочив через перелаз і попрямував до містка. У душі доброї від природи жінки щось ворухнулося.
— Стривай, — гукнула вона.
Козодій обернувся. Баба зам’ялася.
— Та я нічого… живи… тільки от… — Вона поглядом обвела присутніх; Никодим їй кивнув, і його підтримала вся нечисть. — Тхне від тебе — мухи дохнуть! Помитися тобі треба… В сараї тобі жити не годиться, а до кіз я тебе брудного не підпущу… Іди сам, не то хлопці викупають!
Козодій, здавалося, не вірив своїм вухам.
— Так мені… можна залишитися? — здивовано запитав він.
— Можна, — відповів Андрій, — шуруй на Дніпро!
Козодою все ще не вірилося.
— То я… пішов… митися?..
— Давай, давай, — розсміявся Никодим, — а то ми й справді поможемо!
Козодій, радісно підстрибуючи, побіг до Дніпра.
— Андрію, — смикнула козака за рукав Пташка, — а він дійсно-таки чорт?
— Ні, Пташко, всього-на-всього дрібна нечисть. Хоч часом і шкодить, але кіз, за якими доглядає, в образу не дасть. І якщо в сараї Козодій — кажанові туди вхід заказаний. Та й узагалі він тварин любить.
— І птахів? — запитала дівчинка.
— І птахів, — підтвердив козак.
— Засранець, — буркнув собі під ніс Вітряк.
— Що? — перепитала Пташка.
— Нічого, — сказав Андрій і щосили стусонув Вітряка ліктем під бік.
Несподівано з заростей бузини знову показався Козодій. Увесь мокрий, — видно, таки встиг скупатися в Дніпрі, — він кулею перелетів через місток.
— Там… там… — почав він, захекуючись. — Не повірите!.. По стежці двоє йдуть: один низькорослий, лисий, з топором, а другий… А щоб мені роги відпали!.. Упир!!! Серед білого дня!.. Кого-кого, а їх я за версту чую!
— Мефодій! — радісно скрикнула Пташка і кинулася до містка.
Присутні тривожно перезирнулися.
— Мало там що… — занепокоєно сказала Гапка.
— Вітряку, зупини її! — гукнув Андрій.
Вітряк метнувся за дівчинкою, але в цей момент на містку показалися прибульці, і всі заспокоїлися: один із них справді був Мефодій.
Поруч з Мефодієм ішов чоловік — невисокого зросту, кремезний і лисий. Взутий він був у чорні шнуровані черевики, вдягнений у чорні шкіряні штани, оголені груди були хрест-навхрест перетягнуті широкими шкіряними ременями з металевими наплічниками, а з лівого боку висів величезний топір.
Пташка кинулася до Мефодія. Побачивши дівчинку, упир запосміхався і пришвидшив крок.
— Як ти виросла за ці два роки, як розцвіла! — сказав він, обіймаючи Пташку.
— Здрастуй, Мефодію! — радісно вигукнула дівчинка. — Чому тебе так довго не було?
Упир легенько відсторонив Пташку.
— Справи були, — відповів він і оглянув тих, що зібралися в дворі. — Цього і слід було очікувати… Усі стягуються сюди… Ходімо, — сказав він своєму супутнику.
Андрій відразу відзначив про себе, як змінився упир: завжди беззбройний, зараз Мефодій був озброєний довгим вузьким мечем, який постукував об його чобіт; сам упир схуд і змарнів.
— Здоровенькі були, — сказав він, переступаючи через перелаз.
— Добхого дня, — прокартавив його супутник низьким, але приємним голосом.
— Це мій товариш гном Нікель. — Упир вказав на лисого, і той вклонився. — По-нашому говорить, мова йому наша сподобалася, от і попросив, щоб я навчив.