Обличчя дівчини спотворено перекосилися.
— Помсти!!! — крикнула вона, заскреготавши зубами. — Убити чаклуна! Відновити справедливість!
Гробак із сумом похитав головою й опустився на кришку труни.
— Годі з мене помсти, сам чудом вижив… Клинок чаклуна вгодив мені в руку, перебив кісту… Рука відгнила… Який з мене вояка?
— А як же твої брати?! — тупнула ногою дівчина.
Гробак криво посміхнувся.
— Надмірною братерською любов’ю я не страждаю, а своя шкура дорожча…
— Мерзенний хробак, — презирливо кинула дівчина.
Гробак знизав плечима.
— Послухай мене, — серйозно сказала вона, — ти мені потрібен лише для того, щоб зв’язатися з твоїми родичами, а потім можеш повернутися у свою гнилу яму… Невже ти не відчуваєш?!. Грядуть великі зміни! У світ прийшло Абсолютне Зло, і перемога буде за нами! Могутні сили збираються на сході, із заходу ринули до нас полчища вампірів, ліси кишать зграями перевертнів… Не повіриш, але основний удар спрямований на проклятий хутір чаклуна-характерника… У нього є дещо важливе, і ми мусимо відняти в нього це за будь-яку ціну!.. І обов’язково позбавити його життя!.. Ну невже ти нічого не відчуваєш?!.
Вурдалака уважно слухав дівчину, затамувавши подих.
— Відчуваю, — ледь чутно прошептав він, — але я боюся… Боявся.
Дівчина знову презирливо скривилася.
— Так боявся чи боїшся?
Вурдалака, повільно піднявшись, розправив широкі плечі, і було чути, як захрускотіли його суглоби.
— Я з тобою… — сухо сказав він. — Я зберу вовкулаків…
Протяжне, сповнене лютої ненависті і чорної злоби виття було йому відповіддю.
Ніч видалася неспокійною. З заходу дув сильний вітер і гудів у січовий дзвін. Більшість козаків розійшлися вже по своїх куренях спати. Лише кілька найвитриваліших сиділи в корчмі і при слабкому світлі каганця грали в карти. Запорожці рідко виставляли варту, і ця ніч не стала винятком.
Кругом панувала непроглядна пітьма, крізь яку пробивався лише самотній вогник корчми. Худий корчмар з підбитим оком разливав запорожцям, що засиділися, горілку й пиво.
За одним зі столів сидів курінний отаман Дорош зі своїм товаришем і побратимом Іваном Колієм. Компанія зібралася гучна і весела. Увечері на Січ приїхав старий козак — характерник Степан Бородавка, і тепер розважав чесну компанію веселими оповідками про свої зустрічі з усякого роду поганню.
— Кажу ж вам, — бухтів старий козак, — схопив я чортиху за хвіст — і скок їй на шию! А потім галопом по степах та по лісах — від самої Сучави і до Січі-матінки!
Козаки давилися від сміху сльозами.
— Ну, а відьма що ж? — серйозно запитав молодий запорожець.
Бородавка зітхнув.
— Дух спустила, бідолашна… Та туди їй і дорога! Стільки людей звела!.. Та й я собі ледве зад не відбив об її кощавий хребет, хай їй грець!
— А чи не на тій, часом, відьмі ти прискакав, що зараз у конюшні стоїть? Так не дивно, що ледве зад не відбив, — сама шкіра так кості!
Козаки знову схопилися за животи, а Бородавка густо почервонів.
— Мені — і не вірите?! Відьма верст із десять до Січі не дотягла, не пішки ж мені йти! От я кобилку і прикупив.
— Та віримо, віримо! — заспокоїв його Дорош, витираючи сльози.
Саме в цей момент надворі вдарив дзвін. Козаки схопилися, як ошпарені.
— Що таке?
— Горимо?
— Татари!
— Які татари?!
Козаки повискакували в двір. З куренів теж висипав люд. А на вулиці темно, хоч око виколи!
— Хто у дзвін бив?
— Що за свинство!
Звідусіль чулися гнівні вигуки, ніхто нічого не розумів і ніхто нічого не міг пояснити. Раптом згори, з високого частокола, пролунав неприємний хрипкий голос.
— Не панікуйте, добродії! Це я скликав вас. Чи все товариство тут?
— Так, майже все, хрін гіркий тобі в горло! Пощо людей будиш?
— А ось пощо…
Раптом гул юрби накрив несамовитий крик Бородавки:
— По куренях, братчики! На нас напали! Це упирі!
Вгорі пророкотав зловісний сміх, а за мить почувся страхітливий шерех сотень крил. Здійнялося моторошне виття, і цілий легіон чорних тіней ринув на людей. Людський ґвалт змішався з ляскотом крил і вереском упирів.
Один з них кинувся ззаду на отамана Дороша, але Колій, що завжди був поруч, відіпхнув козака вбік. Гігантський упир схопив Івана, той скрикнув і зник у високості…
— Братці, назад!.. В курені!.. — тільки й кричав Бородавка, запекло захищаючись.
Несподівано усе стихло. Люди запалили смолоскипи. Убитих не було, лише там, де оборонявся Бородавка, лежав мертвий упир; ще з десяток тварюк валялися по всьому дворі, простромлені колами…