— Гапко! — відчайно закричав Козодій, — спали мене, благаю!
В голосі його чулася така пекельна мука, що Гапка зі сльозами на очах кинула в нього вогненну кулю. Синє полум’я враз охопили всю зграю, і Козодоя не стало. Коник умить підхопив шаблю товариша, і тепер уже запекло орудував двома клинками.
Мить перемоги наближалася. Але перемоги для кого?
Мізерна купка зранених і знесилених козаків та біла нечисть, яка просто-таки «осатаніла», відбивалися так несамовито, що нападники, які тісним кільцем оточили відчайдухів, на мить призупинились у німому захваті, даючи тим самим трохи віддихатися відважним захисникам.
— Я припустився помилки, — стогнав Мефодій, — тобі не можна було іти з цією шаблею на битву. Вона не повинна потрапити до лап вампірів!
Отямившись, вампіри знову кинулися в атаку.
— Це кінець, — прошепотів Андрій, — прости мене, Гапко, не вберіг я тебе.
Жінка важко дихала, заклинання забирали в неї багато сил.
— За що простити, Андрію? То вже така наша доля…
Вампіри усе тугіше стягували кільце.
— Прощавай, Нікелю! — крикнув Никодим. — Ти відважний ґном, битися пліч-о-пліч з тобою для мене було за честь!
— І ти пхощавай, Никодиме! — прокричав у відповідь ґном. — Ти славний запохожець, честь і хвала тобі!
Друзі перезирнули і всміхнулися один одному.
— На смерть! — страшно закричав Никодим.
— На смерть!!! — закричали решта бійців і кинулися на своїх ворогів.
Знову задзенькали клинки. Знову посипалися іскри. Аж раптом зі сторони кургану почувся низький, наростаючий гул багатьох сотень кінських копит і голосний крик «Слава!».
Бійці на мить завмерли. І ось у світлі полум’я з’явилися вершники, що мчали на повному скаку просто в серцевину бойовища. Довгі оселедці розвівалися на головах вершників, у руках блищали шаблі. Неймовірно — але очевидно: в останній момент надійшла підмога.
Попереду скакав низькорослий отаман Семен Пуголовок і щось кричав, указуючи на вампірів шаблею, а ліворуч від нього Андрій побачив Івася. У руках хлопця також мерехтіла шабля. І от кінний загін клином почав урізатися в ряди вампірів. Мить — і козаки та біла нечисть вирвалися з оточення. Але коні, зачувши раптом упирів, почали ставати дибки і скидати вершників.
— Усім спішитися! — крикнув високим сталевим голосом Пуголовок.
Вершники зіскакували з коней і продовжували битися в пішому строю. Усі змішалися, і битва закипіла з новою силою.
Вампіри, втративши свого проводиря та ще кількох своїх «чорних старшин», почали безладний відступ до лісу.
— Рубай їх! Рубай проклятих! — голосно кричав Бородавка, який, здавалося, збожеволів через смерть любого отамана.
Козаки рубалися запекло. Вампіри відступали. Затиснуті зусібіч, вони огризалися і сипали прокляттями. Їх залишалося все менше й менше. Ось іще один упир заверещав, простромлений Андрієвою шаблею. Топори Нікеля і Никодима піднімалися і падали, нещадно разячи своїх ворогів. Підкріплення вдихнуло нові сили у бійців, майже втрачена надія на перемогу знову заяскріла в їхніх очах.
А на сході вже сіріло небо.
— От і перемога, Дороше! — хрипло шепотів Бородавка, несамовито махаючи шаблею. — Ех, Дороше!
Бій добігав кінця. Упирі були взяті в кільце і безжально знищувалися. Незабаром усе скінчилося. З десяток упирів, розправивши крила, втекли до лісу.
Козаки важко дихали, оглядаючись довкруг, усе ще не вірячи у свою перемогу. Андрій підбіг до курінного Пуголовка і міцно обняв його.
— Спасибі, Семене! Аби не ви…
Отаман поплескав Андрія по плечу.
— Хлопцю дякуй. Він нас привів, розказав усе, з землянки шаблі видав.
Андрій повернувся до Івася. Той стояв, опустивши голову.
— Ти вже прости, Сивий, не послухався я тебе. Не втримався, до вас утік.
Козак підійшов і гаряче обняв хлопця.
— Дякую, Івасю… Благослови тебе Боже!
Івась підвів голову.
— Ти справжній козак…
— Сивий! — Андрій раптом почув оклик Бородавки. — А глянь-но, яка осьо цяця!
Андрій попрямував до гурту козаків, які щось розглядали і жваво обговорювали. Побачивши Андрія, вони розступилися. У центрі кола, насаджений на кіл, звивався і смикався упир. Біля нього, зіпершись на топори, стояли Нікель і Никодим. Упир люто шипів і вишкірявся.