— Бачите, кіл серце не зачепив, от бестія й конає, — спокійно зауважив старий характерник.
Упир ворушився все слабше й слабше.
— Перемогли, прокляті, — ледве вимовив він.
Сонце зійшло. І раптом десь глибоко під землею, в самих її надрах щось глухо і важко зогуркотіло, і весь степ здригнувся.
— А-а-а! — несамовито загорлав упир. — Ні! Пішов! Пішов! Будьте ви прокляті зі своєю шаблею!
Андрій, нічого не розуміючи, втупив погляд в упиря.
— Хто пішов? — запитав він.
— Сам знаєш, — відповів Мефодій, підійшовши. — Як думаєш, хто їх зібрав?
Бородавка й Андрій перезирнулися, а старий характерник перехрестився.
— Цур йому та пек! Антихрист, прости Господи! Ну й діла…
Упир з лютою ненавистю подивився на Мефодія.
— Зустрінемося в пеклі, і тоді вже… — Він не договорив: сонячні промені пронизали його, і фраза обірвалася коротким моторошним криком. Упир згорів.
Мефодій на те зневажливо хмикнув, зблиснувши іклами.
— Не дочекаєшся, — холодно відповів він.
Кулака все ще був живий. Над ним, схилившись, чаклували Гапка й Мурко. З пальчиків малюка вилітали мініатюрні блискавки й огортали шию гіганта. Бородавка безнадійно похитав головою.
— Порвана жила життя і смерті, — прошептав він, — шкода лісовика, добрий був…
Але Кулака зібрав останні сили, слабким порухом руки відсторонив Мурка і посміхнувся.
— Не треба, друзі, це кінець… Але кінець, здається, славний…
Жменька сидів поруч і тримав брата за руку.
— Поховайте мене над Дніпром, на кручі… Під дубом…
Рука його раптом обважніла й упала на землю, а тіло дрібно затремтіло. Лісовик раптом глибоко вдихнув… і вже не видихнув…
Жменька втер рукавом очі.
— Прощай, братику, — сказав він і тремтячою рукою закрив повіки покійного.
Козаки поволі гуртувалися. Від дружини Андрія залишилося всього дев’яносто козаків. Бородавка звернув увагу на козака, що сидів осторонь на переверненому возі.
— Гей, козаче! Йди-но сюди! — гукнув він його.
Але козак і не ворухнувся, так наче зовсім не чув. Бородавка пішов до нього.
— Що це ти? — запитав він козака, торкнув його за плече і відразу відсмикнув руку. Вона була вся в крові.
Козак повернувся. На плечі його зяяла рвана рана, очі туманилися.
— Вкусив, проклятий, — прошептав козак, — але я їм не дістануся… Приймай, Дороше! — викрикнув він і всадив посріблений клинок собі в серце.
Бородавка перехрестився, а козаки притихли.
— Більше таких немає? — строго запитав Андрій. — Коли є, нехай зголосяться і помруть достойно!
Козаки мовчали.
— Ну і слава Богу! — полегшено сказав по хвилі Бородавка.
А характерники Андрія вже ходили бойовищем, перевертали мертвих козаків і, хрестячись, вбивали їм у груди посрібнені кілки. Опісля всіх поховали в братській могилі, насипали курган і поставили хрест, а на місці загибелі Козодоя нечисть поставила камінь, на якому Мурко вивів вогненними рунами ім’я полеглого побратима.
Дивлячись на зброю вампірів і вовкулаків, козаки хрестилися і плювалися, але все-таки вирили яму, скинули все туди і закидали землею. Затим половили коней, і дружина Пуголовка відразу ж зібралася в дорогу. Козаки цілувалися і обмінювалися хрестами на прощання.
— Ну, будь здоров, Сивий! — сказав, застрибнувши на коня Пуголовок. — Славна була битва.
— Славна, отамане, — погодився Андрій. — Ви на Січ?
— Хлопці — по паланках, а я до кошового — одвіт тримати, скільки козаків полягло…
Бородавка і собі підхопився на коня.
— Я з тобою, Семене. Відведу тих, що залишилися від нашого загону, на Січ.
Козаки попрощалися.
— З Богом! — крикнув Бородавка, і загін рушив степом.
На хутір невеликий загін Андрія повернувся через два дні пізно вночі. Івась на хутір не поїхав — одразу відправився в Очеретянку по жителів Дніпрового. Добравшись додому, усі від утоми відразу полягали спати і прокинулися лише по обіді наступного дня. Вітряку було зле, його лихоманило, і Гапка не відходила від нього.
— Тримайшя, друже, — шепелявив Коник, заспокоюючи друга. — Де наша не пропадала!
— У! Вичухаюся! — відповідав Вітряк, цокаючи зубами.
У хату ввійшов Никодим і стукнув чимось об стіл.
— Ціпки твої приніс. Знайшли-таки.
— Спасибі.
Тим часом на вулиці почувся шум, і Гапка з Никодимом вийшли на ґанок. Це поверталися жителі Дніпрового. Попереду всіх, гордо тримаючись у сідлі, їхав Івась. Біля возів стояв Мефодій і пильно когось виглядав з-поміж хуторян.