Незважаючи на непоказний зовнішній вигляд, всередині хатина була затишною. Глиняна підлога була вистелена сіном; під правою стіною стояв невеликий стіл і дві лавки, під стіною напроти входу розмістилося ліжко, в кутку над яким висіла ікона. В лівій стіні зяяло маленьке віконце, затягнуте риб’ячим міхуром, а по обидва боки віконця висіли полички з усяким начинням.
Повечерявши, козак прибрав зі столу, розстелив шматок льняного рядна, витяг з піхов шаблю і поклав її на нього. Потім зняв з полиці скриньку, дістав перо, клапоть паперу й чорнило і став переписувати на папір знаки, вибиті на шаблі. Коли козак закінчив, надворі вже була глупа ніч. Плавні Великого Лугу повнилися гулом і дзижчанням безлічі комарів і мошок. Козак задумливо дивився на полум'я каганця і згадував той вечір, коли дід Семен подарував йому цю шаблю.
— …Якби не ти, синку, згас би вогонь у кузні, і не закінчив би я клинок кувати, а ми ж двісті років цей вогонь підтримували. Не простий же він, з Єрусалима самого принесений…
Клинок лежав у горні. Дід Семен викарбував на ньому напис, зразок якого передавався з покоління в покоління. Тепер, за словами діда, залишався останній удар молотом, і клинок готовий. Нетвердою рукою старий коваль дістав клинок з горна і поклав на ковадло.
— Ану, синку, подай мені отой молот.
Андрій подав дідові великий молот, і мозолиста рука міцно обійняла руків’я. Молот здійнявся вгору. Рука дрібно тремтіла, але враз на якусь мить тремтіння припинилося, і молот упав на клинок точним і розрахованим ударом. Дзень! Потім дід хутко опустив клинок у бочку з водою. Клинок засичав, а дід знесилено опустився на лавку.
— Ну от і все… — По зморшкуватому обличчю старого стікали краплі поту. — Рукоять зробиш сам.
Андрій здивовано звів брови.
— А як же ви?
Дід стомлено посміхнувся, показавши один-єдиний зуб.
— Все, Андрійку, я свою справу зробив. Тепер і помирати можна… Шаблю в церкві освяти… — Голос діда усе слабшав і слабшав, а сам він став поволі хилитися долу, видать, останній удар геть позбавив його сили. — А знаки ці особливі, синку… — Дід сперся ліктем на лаву, Андрій устиг підхопити його під руку. — Ек-зор-цизм… — І, сказавши це, ледь чутно схлипнув і змовк…
Тихо потріскував ґніт каганця, десь у лозах відчайдушно писнув заєць, потрапивши, мабуть, до лап лисиці.
— Ех, діду Семене, діду Семене, — похитав головою Андрій, — ясна справа — екзорцизм… Але ж який?! Двадцять років я над ним голову ламаю!
За вікном пронизливо скрикнув хижий птах.
— Ну, та Бог із ним, завтра подумаю, як-то кажуть, на свіжу голову…
Козак зітхнув, піднявся з-за столу і направився до ліжка. Та не встиг він і кілька кроків зробити, як у двері хтось настирно постукав. Козак притьмом скочив до столу і вхопив шаблю.
— Хто буде?
— Впусти, добрий чоловіче, переночувати, — з-за дверей почувся хрипкий чоловічий баритон.
Андрій насторожився: нежданий гість одізвався зовсім не по-козацьки.
— Зажди, зараз відчиню.
Андрій відсунув засов і відчинив двері навстіж. На порозі стояв чоловік, з виду — начебто чумак. У світлі повного місяця та Андрієвого каганця прибульця було видно досить добре: кругле вусате обличчя, кучма, недбало зсунута набакир, червоний кептар нарозхрист, сині шаровари.
— Пусти, чоловіче, я неозброєний.
Андрій відступив на крок і пильніше придивився до нічного гостя.
— Ото ж то я й дивлюся, що неозброєний… І не страшно тут вештатись уночі без зброї?
— То я зайду? — Прибулець переминався з ноги на ногу.
Андрій ще трохи розглядав гостя, а потім засміявся і сховав шаблю в піхви.
— А яким це тебе, брате, вітром сюди занесло?
Прибулець зняв кучму і вклонився.
— Та оце ж оказія така — заблудився у плавнях.
— А човен твій де? — криво усміхнувся Андрій.
— А там, в очеретах сховав! — прибулець махнув рукою кудись убік.
Андрій кивнув.
— Пощастило ж тобі… Тут верст на сімдесят глухомань дика, а ти-от на мою хатину набрів.
Прибулець і собі кивнув.
— Ага, точно, що пощастило.
Андрій раптом на мить задумався.