РАХМАНИ — у віруваннях українців досконалі істоти, духи, що живуть далеко на сході, посередники між світом людей та богів. Вони моляться за весь світ, спокутують гріхи інших і весь час дотримуються суворого посту. Походження слова дуже давнє, від індоарійського «брахман» (у перекладі на санксрит означає «Абсолют», «Бог»), що і досі існує в грецькій мові. В стародавній Індії брахмани — чисті люди, священники, вчителі духовності. В арабській мові «рахман» означає милосердного, а перший вірш Корану звучить «Бсміллагі р-рахмані р-ра-хімі», що означає «В ім’я Бога милосердного, милостивого».
РУСАЛКА (русавка) — міфічна істота в образі гарної дівчини, дівчинки. Українське уявлення про русалок відрізняється від західноєвропейського, середземноморського. Західні русалки (ундини) — прекрасні жінки з риб’ячими хвостами. Наша русалка має вигляд звичайної дівчини. Вважалося, що русалками ставали дівчата, які загинули неприродною смертю, втопилися. Слово «русалка» — східнослов’янський варіант латинського rosalia; від східних слов’ян поширилося до поляків, чехів, словаків, болгар, македонців тощо. Rosalia — назва давньоримського язичницького свята, що відбувалося влітку і було присвячено поминанню мертвих. Русалки цілий рік живуть у воді, але у чистий четвер виходять та гуляють на землі до свята Петра та Павла (в чистий четвер селяни ніколи не купалися в річках та озерах). В цей період щовечора русалки виходять з води, танцюють на полях і луках, гойдаються на гіллі. Прекрасними піснями заманюють людину й лоскочуть її до смерті, а потім тягнуть до води, щоб втопити. Відлякували русалок полином, який кидали у воду перед тим як купатися. Щоб догодити русалкам, на русальному або клечальному тижні розвішували для них на деревах полотно, сорочки, рушники, нитки, а також ставили в глечиках мед на роздоріжжях, клали на межі полів шматки хліба, збризкували молоком стежки. На підвіконнях залишали свіжий гарячий хліб, щоб русалки живилися його парою.
ХАРАКТЕРНИК (тарахтерник) — людина, яка має надприродні здібності, вміє чаклувати. Назва характерник з’являється в пам’ятках української літератури з кінця XVI ст. Багато характерників було серед українських козаків. Козаки-чаклуни є героями багатьох народних оповідок. Такі відомі історичні персони, як кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко та гетьман Богдан Хмельницький вважалися справжніми характерниками. За уявленнями наших пращурів характерники могли накладати закляття, обертатися тваринами, проходити крізь стіни, чути на великій відстані, наводити на ворогів мару і навіть літати. Вбити такого чаклуна можна було тільки срібною кулею, над якою відправлено дванадцять літургій. Іншої небезпеки для нього не існувало завдяки безлічі замовлянь, що він знав. Віра в надзвичайні здібності характерників була безмежною. Коли загинув отаман Сірко, козаки за його заповітом ще довго возили його руку і вважали, що ця реліквія допомагає їм у битвах.
Вовк X. Студії з української етнографії та антропології. — К.: Мистецтво, 1995.
Мифы народов мира: в 2-х т. — М.: Большая Российская энциклопедия, 2000.
Найден О. Образ воїна в українському фольклорі. — К.: Стилос, 2005.
Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. — К.: Обереги, 2003.
Потебня А. Символ и миф в народной культуре. — М.: Лабіринт, 2000.
Рибаков Б. Язичество древних славян. — М., 1981.
Супруненко В. Народини. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут українців. — Запоріжжя: Берегиня, 1993.
Хобзей Н. Гуцульська міфологія. — Львів, 2002.
