— А знаєш, може, не так-то вже тобі й пощастило… — Він хитро усміхнувся і підморгнув: — Що, їсти хочеш?
Прибулець знову кивнув.
— Ще й як! Другий день, вважай, без їжі, — сказав він і якось дивно прицмокнув губами.
І тут Андрій зробив те, що суперечило всім правилам гостинності: скрутив дулю і тицьнув майже під самий ніс своєму нічному гостеві.
— А дулі з маком не хочеш?!
Отетерілий гість відступив на кілька кроків назад. Андрій розсміявся.
— Скільки живу, а такого ще не бачив, щоб упирі* по болотах шастали!
Гість похапцем напнув кучму на голову і підібгався весь.
— Про що це ти, добрий чоло…
— Чеши звідси, — обірвав його Андрій, — а то сотворю на твоїй мерзенній пиці «екзорцизм», як казав покійний дід Семен, скрутить тебе в три погибелі, а потім вибирай: або срібну кулю в лоба, або осиковий кілок у гузно. Втямив?!
— Ну, я почекати можу, — рот упиря розплився в широкій усмішці, оголивши довгі гострі ікла.
— Ти, я бачу, нічого не зрозумів, дурню, — грізно розсміявся Андрій. — Я ж то в хату тебе запрошу, от тільки назад ти вже звідси не вийдеш! Не на того натрапив!
— Та ні, здається, саме на того.
Андрій сперся рукою на одвірок.
— Не зрозумів?
Упир відкашлявся.
— Ти — козак Андрій на прізвисько Сивий, характерник*, так?
Андрій мовчав. Упир, піднявши вказівний палець, сказав урочисто:
— У мене до тебе надзвичайно важлива справа є! Я від знахарки*, що з хутора Дніпровий. Агафією звуть, Гапкою. Знаєш таку?
Андрій відступив убік.
— Заходь.
Упир заходити не квапився і стояв, переминаючися з ноги на ногу.
— Я-то зайду, тільки ти теє… екзорцизм свій облиш…
— Гаразд, не буду, вповзай, — з насмішкою сказав Андрій.
Упир зайшов у хату і відразу покосився на ікону над ліжком.
— Не перехрестишся? — Андрій кивнув головою в бік ікони.
— Не насміхайся, — фиркнув упир.
— А то ж як? Екзорцизм облиш, не насміхайся… Що ж з тобою ще робити? Може, хлібом-сіллю почастувати?
— Якщо на те твоя милість, то я й від чарочки не відмовлюся.
Андрій аж присвиснув.
— Ну, ти, брате, даєш! Від чарочки, кажеш, не відмовишся? Даруй, але я глечики з крівцею в хаті не тримаю!
— А я крівцю і не п’ю, — невдоволено буркнув упир.
— Як це? — Андрій здивовано глянув на гостя. — Ти ж упир?
— Ну, упир.
— Отже, мрець?
— А це вже як сказати, — знизав плечима упир. — Хіба мрець міг би з тобою говорити?
— Але ти ж говориш?
Упир усміхнувся, зблиснувши іклами.
— Виходить, не зовсім я мрець.
Андрій узяв люльку і став набивати її тютюном.
— Яка в біса різниця? — сказав роздратовано. — Все одно кровопивця.
— Ти ж характерник, мав би знати, що не всі упирі однакові, — насупився гість. — Я крові за все життя не куштував… Хм… Та й по смерті теж…
Андрій розкурив люльку, затягнувся і випустив клубок диму упиреві в лице. Той навіть не моргнув.
— Ти диви! Скільки знав я вашого брата, жоден не те що диму — запаху тютюнового на дух не переносив!
Упир мовчки дістав з кишені люльку, набив її тютюном, розкурив і, добряче затягнувшись, випустив струмінь диму в обличчя Андрієві. Тютюн в упиря виявився таким злим, що в Андрія сльози виступили на очах.
— Ну ти, упиряко, даєш! — Андрій витер очі. — А що, може й справді тебе кашею нагодувати?
Упир сором’язливо кивнув.
— Кажу ж, два дні не їв. Та й від чарочки…
— Не відмовишся! — перебив його Андрій, устав, насипав миску каші й дістав з-під столу здоровенний бутель горілки.
— Скажу тобі ось що, друзяко-упиряко: якби ти Гапчине ім’я не згадав, то танцював би зараз гопака разом з чортами в пеклі. А коли видудлиш оце, — сказав Андрій, наливаючи чималий кухоль горілки, — то повірю, що до крівці ти не торкався.
В очах упиря заяскріли веселі вогники, коли він побачив, як хазяїн наливає горілку.
— Ну, давай! — сказав Андрій, поставивши повний кухоль перед гостем.
Той задоволено прицмокнув язиком, розгладив вуса, припав до кухля і спорожнив його одним махом.
— Ух! Хоро-о-оша! — протягнув він і смачно відригнув. — Я закушу?
У козака від подиву щелепа відвисла.
— Очам своїм не вірю! Мало того, що ця погань курить люльку, так ще й горілку п’є! І то як п’є! Любому козаку носа втре!
Упир в мить ока ум’яв миску каші й попросив ще.
— За життя я ще й не стільки випивав! Не часто, правда, але вже як пив, то пив…
Андрій насипав ще миску каші й поставив перед гостем. Той кивнув на бутиль.
— А сам, хазяїне, що, не вип’єш?