— А чом би й ні! — Андрій дістав з полиці другий кухоль, налив собі й упиреві.
— Ну, будьмо! — Упир перехилив кухоль першим. Андрій кивнув і теж випив.
— Ух, міцна, холера! — задоволено проказав упир, витираючи вуса.
— Aгe ж! Слухай, а ти справді упир? Ану, вишкірся!
— Р-р-р! — вишкірився упир.
— Ти ба, які іклиська! А щоб тебе!..
Упир знову втер вуса рукавом.
— Що є, то є, — сказав. — Може, по третій?
Андрій закрутив головою.
— Е ні! Як на те пішло, я мушу тебе нагнати! Ану, налий! — Андрій підсунув упиреві свій кухоль. Випив і вдоволено погладив вуса. — Тепер можна й по третій!
Після третьої козак і упир закурили люльки.
— Як звати тебе, упиряко?
Упир розвалився на лавці і випустив струмінь диму.
— Мефодієм звати.
— Мефодій… Дива, та й годі! — посміхнувся козак. — Гаразд, Мефодію, розказуй, відкіля Гапку знаєш?
— Гм, — хмикнув упир і солодко потягнувся, як кіт. — Відкіля знаю? У лісі зустрів, трави там збирав…
— Що?
— Трави збирав, знахар я, людей лікую.
Від несподіванки Андрій димом так і похлинувся.
— Куди світ котиться! — скрушно мовив він, відкашлявшись. — Упир людей лікує! Хоча після того, що ти щойно втнув, я, мабуть, таки повірю! Гаразд, продовжуй.
— Так-от, — продовжив Мефодій, — трави збирав. Вона одразу розпізнала, хто я, — упир засміявся, — і так само, як і ти, пообіцяла сотворити на моїй «мерзенній пиці» екзорцизм… Одного не збагну: чим же вона така мерзенна, моя пика? На ній же не написано, що я упир!.. Потім ми з Гапкою таки розговорилися, і мені вдалося переконати її, що я не кровопивця.
— Справді? І як ти це зробив? Люльку закурив?
Упир заперечно захитав головою.
— Ні, не мав я з собою люльки.
— Тоді як?
— У Гапки була головка часнику, — скривився упир, — от я її і з’їв.
— Оце так-так! Якби не твої ікла, ніхто й не повірив би, що ти упир, — сказав козак. — Одне тебе видає: тіні ти, братику, не відкидаєш.
— То он як ти мене розпізнав! — здогадався Мефодій.
— І так теж, хоча це лише ще більше впевнило мене в моїй правоті. Я таких, як ти, нутром своїм за версту чую.
— Ще б пак! Ти ж характерник, — зітхнув упир. — Тому-то мене Гапка до тебе й послала.
— Ризиковий ти хлопець, Мефодію… Я ж міг тебе відразу прикінчити.
Упир знову зітхнув.
— Міг, звичайно! Але спрацювала одна моя хитрість.
Андрій здивовано підняв праву брову.
— Момент несподіванки. Тебе ж здивувало, що це упир робить тут, на болоті, далеко від людських поселень?
Андрій кивнув і по хвилі сказав:
— Слухай, а якби я кинувся з шаблею на тебе, що б ти робив?
— Тікав би! — не задумуючись, випалив упир.
— Логічно, — підтвердив Андрій, — слухай, а Гапчина справа до ранку може почекати?
Упир потер потилицю.
— Ну, може…
Андрій закинув оселедця за вухо.
— Тоді підставляй кухоль!
— Залюбки!
Настирний сонячний промінь проникав через дірку в риб’ячому міхурі, що заміняв у вікні скло, і бив сплячому Андрієві просто в очі.
— Сонце зійшло… — сонно пробурчав козак, потягнувся, і раптом як ошпарений схопився на ноги, взявшись обома руками за шию.
— Фу! Цілий!
Навпроти нього, навалившись усім своїм тілом на стіл і моторошно хропучи, спав упир.
— Це ж треба таке! Заснути в одній хаті з упирем! — сам з себе дивуючись, похитав головою Андрій. — Гей, прокинься, дурню! — кинувся він до упиря. — Сонце зійшло. Сховатись тобі треба — он, проміння вже просто в лице тобі б’є. Вставай, чуєш! — кричав Андрій і щосили торсав упиря за плече.
— Ох-ох-ох! Чом маленьким я не здох! — простогнав упир, кволо підвів голову і глянув на Андрія олов’яними очима. — Відчепись, важко мені…
Андрій підійшов до цебра з водою, набрав повний черпак, вернувся до столу і виплюснув воду в лице упиреві. Той одразу підхопився, зачепивши і перекинувши на підлогу кухоль з недопитою горілкою.
— Ти що, здурів?! — закричав упир, втираючи лице рукавом.
— Це ти здурів, що пику свою п’яну під сонце підставляєш!
Упир фиркав і втирався рукавом.
— Ти з глузду з’їхав, козаче! Ну і що, що сонце? Он горілку через тебе розлив, тепер у хаті смердить, як у шинку якому…
Андрій стояв і уважно дивився на упиря.
— Ніякої поваги до гостя, — невдоволено бурчав той.
— Ану, Мефодію, вишкірся!
— Ще чого! — ображено фиркнув упир. — Що я тобі — собака, щоб шкіритись?
— Вишкірся, кому кажу!
— Р-р-р-р…
— Де твої ікла? — здивовано спитав Андрій.
— А нема! — хитро посміхнувся упир.