— Ну то як там? — витиснув нарешті з себе Тод.
Дюсандер трохи побарився, тримаючи хлопця в невідомості,— лише мить, що здалася Тодові довшою за десять років. Потім, неквапом, Дюсандер поставив чашку на стіл поруч із пляшкою «бурбону» і похвалився:
— Телепень у все повірив.
Тод, що стояв, затамувавши подих, судомно ковтнув повітря.
Перш ніж він ухопив його вдруге, Дюсандер додав:
— Він хотів, щоб твої сіромашні батьки вдалися до міського Центру допомоги, де за порадника його приятель. Він так на цьому наполягав!
— Ісусе! Як ви... як вам пощастило владнати?
— Я зміркував умить,— відповів Дюсандер. — Як маленька дівчинка у казці Сакі. Вигадки на ходу — моя зброя. Я пообіцяв йому, що твої батьки звернуться по допомогу, якщо ти дістанеш бодай одну картку «Завал», коли їх роздаватимуть першого тижня травня.
Кров відлинула Тодові від обличчя.
— Що ви накоїли? — майже заверещав він. — Я вже завалив дві самостійні з алгебри і письмову роботу з історії, відколи почався заліковий період! — Він зайшов до кухні; на його блідому обличчі блищали краплини поту. — Сьогодні була самостійна з французької, і я теж її завалив... щоб я був проклятий! Я ні про що не міг думати, окрім триклятого Калоші Еда і того, чи вдасться вам його обдурити. Ви його обдурили, аякже! — гірко закінчив він. — Не дістати жодної картки? Та в мене їх буде п’ять, а то й шість.
— То було найбільше, що я міг зробити, не викликаючи в нього підозри,— сказав Дюсандер. — Цей Френч, дарма що телепень, робить свою справу. А ти мусиш зробити свою.
— Що ви хочете цим сказати? — обличчя в Тода спотворилось від гніву, в голосі бриніли лютощі.
— Ти працюватимеш. Наступні чотири тижні ти працюватимеш, як ніколи в житті. Ба більше: у понеділок ти підійдеш до кожного з учителів і вибачишся, що так погано вчився. Ти...
— Це неможливо,— відрубав Тод. — Чоловіче, ти не розумієш. Це неможливо. З природознавства та історії я відстаю щонайменше на п’ять тижнів, а з алгебри — на десять із гаком.
— І все ж таки,— сказав Дюсандер. Він налив собі ще «бурбону».
— Ти що, вважаєш, що ти такий уже верховода, га? — закричав на нього Тод. — Так от, я не виконуватиму твоїх наказів. — Він раптом притишив голос: — Найсмертодайніша зброя, яку ти маєш зараз у себе вдома, це липучка для мух. Ти всього-на-всього старий доходяга, щоб бзд... протухлими яйцями після того, як з’їсть тако[16]. Можу навіть закластися, що ти буриш у постіль.
— Слухай мене, ти, шмаркачу,— спокійно відказав Дюсандер.
Тод сердито крутнув головою.
— До сьогодні,— повільно провадив Дюсандер,— була можливість, просто можливість, що ти підеш і заявиш на мене, а сам вийдеш сухеньким із води. Я не думаю, що ти зважився б на таке, враховуючи теперішній стан твоєї нервової системи, але не про те йдеться. З теоретичного погляду, це було б можливо. Та сьогодні все змінилося. Сьогодні я виступив у ролі твого діда, Віктора Боудена. Ніхто не матиме ані найменшого сумніву, що я зробив це з... як воно?... з твоєї мовчазної згоди. Якщо зараз усе викриється, хлопче, ти виглядатимеш чорнішим, ніж будь-коли. І ніщо тобі не допоможе. Сьогодні я подбав про це.
— Як би я хотів...
— Ти хотів би! Ти хотів би! — прогарчав Дюсандер. — К бісу твої бажання, мене вже нудить від твоїх бажань, твої бажання не що інше, як г... собаче у риштаку! Все, чого мені від тебе треба,— це знати, чи ти усвідомлюєш теперішню нашу ситуацію!
— Усвідомлюю,— промимрив Тод. Хлопчик стис був кулаки, коли Дюсандер кричав на нього — він не звик, щоб на нього кричали. Та тепер їх розціпив і побачив на долонях півмісяці, з яких точилася кров. Могло б бути й гірше, подумав він, якби за останні чотири місяці в нього не з’явилася звичка кусати нігті.
— Добре. Тоді ти підеш, гарненько перепросишся і — вчитимешся. Вчитимешся в школі у кожну вільну хвилинку. В тому числі — в обідню перерву. Після школи приходитимеш сюди і вчитимешся теж. Приходитимеш і в вихідні й робитимеш те саме, тільки ще більше.
— Не тут,— хапливо промовив Тод. — Удома.
— Ні. Вдома ти справлятимеш лежня і снитимеш із розплющеними очима, як це робив останнім часом. А як будеш тут, я стоятиму над тобою, коли буде така потреба, і стежитиму, як ти працюєш. Тільки так я зможу захистити свої інтереси в цій справі. Я матиму змогу опитувати тебе. Я зможу слухати, як ти читаєш.
— Якщо я не схочу приходити, ви мене до цього не примусите.
Дюсандер випив.
— Твоя правда. Тоді все піде своїм звичаєм. Ти провалишся. Цей консультант, Френч, сподіватиметься, що я виконаю свою обіцянку. Коли я цього не зроблю, він зателефонує твоїм батькам. І вони дізнаються, що отой добренький пан Дюсандер виступив у ролі твого дідуся на твоє ж таки прохання. Вони дізнаються про підроблені оцінки. Вони...