— О, заткніть пельку. Я приходитиму.
— Ти вже тут. Починай з алгебри.
— Нізащо! Сьогодні п’ятниця!
— Тепер ти робитимеш уроки щодня,— стиха промовив Дюсандер. — Починай з алгебри.
Тод глянув на нього — мигцем, перш ніж узяти з ранця підручник з алгебри — і Дюсандер побачив у хлопця в очах убивство. Не в образному розумінні слова, а в прямому. Минуло вже багато років з тих пір, як він побачив був такий самий похмурий, вогненний, загрозливий погляд, погляд, який неможливо забути. Він подумав, що якби того дня, коли він дивився на безборонну хлопчикову потилицю, поруч було люстерко, то він побачив би вбивство і в своїх очах.
Я повинен убезпечити себе, подумав він. Через недооцінку наражаються на ризик.
Він пив «бурбон», гойдався у кріслі й дивився, як хлопчик учить уроки.
Була майже п’ята година, коли Тод поїхав додому. Він був виснажений, спустошений, очі в нього почервоніли, серце краяла безсила лють. Щоразу, коли він підводив очі від сторінки — від несусвітнього, незрозумілого, збіса безглуздого світу множин, підмножин, впорядкованих пар та декартових координат — лунав пронизливий старечий Дюсандерів голос. А так той не озивався й словом... було лише чути човгання капців по підлозі та рипіння крісла-гойдалки, від чого теж можна було збожеволіти. Старий сидів там, мов стерв’ятник, що чекає, коли його здобич сконає. Навіщо він на все це погодився? Як він на це погодився? Сьогодні він дещо вивчив — дещо з теорії множин, але годі було й думати про те, що він устигне вивчити достатньо, аби дістати за наступну контрольну з алгебри бодай «задовільно з мінусом».
До кінця тижня залишилося п’ять днів.
На розі він побачив блакитну сойку, що лежала на тротуарі, її дзьоб то роззявлявся, то повільно стулявся. Вона марно силкувалася підвестися на свої пташині ноги і полетіти геть. Одне крило в неї було перебите, і Тод подумав, що, мабуть, її вдарила проїжджа машина і відкинула на тротуар, мов блішку. Одним оком-намистинкою пташина дивилася на Тода.
Тод довго не зводив з неї очей, легенько тримаючи вигнуте кермо велосипеда. Вже не було так тепло, як удень, і в повітрі віяло прохолодою. Він подумав, що його друзі сьогодні по обіді грали у бейсбол на майданчику Бейбі Рут на Каштановій вулиці, може, грали сам на сам, а може, що було ймовірнішим, просто перекидалися м’ячем, або гуляли втрьох проти шести, або гилили м’яча гилкою. То була пора року, коли починали тренуватися. Хлопці казали, що було б непогано, якби їхня «пляжна» команда цього року взяла участь у міських змаганнях аматорських команд; багато хто з батьків зголосився стати їм за тренера. Тод, звичайно, подаватиме. Він був зіркою, коли грав за дитячу лігу, аж доки виріс зі старшої групи ліги. Міг би подавати.
Та ба! Він муситиме сказати їм «ні». Він просто муситиме сказати їм: «Хлопці, я злигався з військовим злочинцем. Я схопив був його за горло, а потім — ха-ха! це вб'є вас, хлопці,— потім я зрозумів, що він тримає мене за моє так само міцно, як я тримаю його. У мене почалися кошмари, з яких я пробуджувався весь у холодному поті. Оцінки мої зійшли на пси, і я, щоб про це не дізналися батьки, виправив їх у табелі, а тепер мушу вперше в житті сидіти, не розгинаючись, над підручниками. Я не боюся завалити іспити. Я боюся потрапити до колонії. Ось чому я не зможу цього року грати з вами, хлопці, у бейсбол. Отак-то, хлопці.
Ледве помітна посмішечка, дуже схожа на Дюсандерову і зовсім не схожа на його колишню широку усмішку, ковзнула по його губах. У ній не було сонячного світла; то була посмішка, похмура посмішка. В ній не було веселощів, не було певності. Вона тільки промовляла: отак-то, хлопці.
Він переїхав сойку з витонченою повільністю; він чув шелест пір’я, немовби він переїхав газету, чув хрускіт маленьких порожніх кісточок, коли вони ламалися всередині пташки. Він дав задній хід, знов переїжджаючи її. Пташка ще сіпалася. Він знов переїхав її, однак закривавлена пір’їнка застрягла у спицях переднього колеса і крутилася вгору-вниз, вгору-вниз. На той час пташка вже не рухалася, пташка гигнула, дала дуба, полинула до великого пташника на небі, але Тод усе їздив туди-сюди по розчавленій пташині. Він робив це щонайменше п’ять хвилин, упродовж яких та дивна посмішка не полишала його обличчя. Отак-то, хлопці.
10
Квітень, 1975
Старий дід стояв, зупинившись у проході, й широко всміхався, коли Дейв Клінджерман ішов йому назустріч. Несамовитий гавкіт, що розлягався у повітрі, здавалося, вже не справляв на нього жодного враження, ані запах хутра та сечі, ані сотня безпритульних собак найрізноманітніших порід, що скавчали і скиглили у своїх клітках, бігаючи туди-сюди і тулячись до сітки. Клінджерман із першого ж погляду збагнув, що старий кохається в собаках. Усміх його був лагідний і приємний. Він з осторогою простяг Клінджерманові опухлу, покарлючену артритом руку, і Клінджерман обережно її потис.