— Добрий день, пане,— озвався він голосно і виразно. — Пекельний гармидер, га?
— Мені байдуже,— сказав старий. — Далебі. Мене звуть Артур Денкер.
— Клінджерман. Дейв Клінджерман.
— Радий познайомитися з вами, пане. Я прочитав у газеті — і не повірив своїм очам — що ви тут роздаєте собак. Може, я щось не так зрозумів. Авжеж, я щось не так зрозумів.
— Ні, ми справді їх роздаємо,— сказав Дейв. — Якщо цього не зробимо, доведеться їх знищити. Два місяці, саме стільки дає нам на це штат. Сором. Зайдімо до контори. Там тихіше. І запах кращий.
У конторі Дейв почув історію, що не була надзвичайною (хоча й зворушувала). Артурові Денкерові було за сімдесят. Він переїхав до Каліфорнії по смерті дружини. Був небагатий, але дуже дбав про те, що мав. Він був самотній. Його єдиним приятелем був хлопчик, який інколи приходив до нього і читав йому. У Німеччині він мав чудового сенбернара. Нині тут, у Санта-Донато, у нього будинок з величеньким подвір’ям. Подвір’я обгороджене. І він прочитав у газеті... то, може, він міг би...
— Ну, сенбернарів у нас тут зараз немає,— сказав Дейв. — Їх дуже швидко розбирають, бо вони лагідні з дітьми...
— О, розумію, але я не мав на увазі, що...
—... але в мене є чимале щеня вівчарки. Вам підійде?
Очі у пана Денкера заблищали; здавалося, він ось-ось заплаче.
— Чудово,— сказав він. — Це було б просто чудово.
— За собаку платити не треба, треба буде тільки оплатити певні послуги. Щеплення від чумки та сказу. І ще — дозвіл мати собаку. Усе це разом коштуватиме десь двадцять п’ять баксів для більшості людей, але якщо вам за шістдесят п’ять, штат сплачує половину — згідно з програмою «Золотий вік», яку провадить штат Каліфорнія.
— Золотий вік... тобто я зараз у цьому віці? — сказав Дюсандер і засміявся. На мить — безглуздя якесь, та й годі! — Дейвові зробилося моторошно.
— Еге ж... гадаю, саме так, пане.
— Що ж, платня невелика.
— Авжеж, ми теж так вважаємо. Такий собака в зоокрамниці коштував би вам двадцять п’ять доларів. Та люди йдуть туди, замість іти до нас. Вони платять там гроші за папери, а не за собаку. — Дейв похитав головою. — Аби тільки вони знали, скільки гарних тварин щороку опиняється на вулиці.
— А коли за два місяці вам не щастить знайти для них підхожу оселю, ви їх знищуєте?
— Атож, присипляємо.
— Присипаєте? Вибачте, моя англійська...
— Це розпорядження міськради,— сказав Дейв. — Не можна допустити, щоб зграї собак гасали вулицями міста.
— Ви їх стріляєте?
— Ні, труїмо газом. Це дуже гуманно. Вони нічого не відчувають.
— Ні,— кинув пан Денкер. — Я певен, що ні.
На уроці алгебри Тод сидів на четвертій парті у другому ряді. Він сидів там, намагаючись прибрати байдужого вигляду, коли пан Шторман роздавав контрольні. Проте його покусані нігті знову вп’ялися в долоні й, здавалося, все його тіло повільно вкривається їдким потом.
На що ти сподіваєшся? Не будь бовдуром. Ти не міг її написати, і край! Ти ж бо знаєш, що ти її завалив.
Проте позбутися цілком своїх безглуздих сподівань він не міг. То була перша контрольна за останні кілька тижнів, яка не здавалася йому написаною грекою. Він був певен, що через знервованість (знервованість? ні, називай усе, як воно було насправді: неприхований жах) він не міг написати її як слід, а все ж, може... може... ба, якби ж то був хтось інший, а не Шторман з комп’ютером замість серця.
Облиш! — наказав він собі, і мить, якусь страшну мить, він був певен, що прокричав ці слова вголос на весь клас. Ти провалився, і ти це знаєш, і ніщо в світі цього вже не змінить.
Шторман мимохідь дав йому контрольну і пішов далі. Тод поклав її лицем донизу на парту, на якій було нашкрябано безліч ініціалів. Йому здавалося, що він не знайде досить сили навіть, щоб її перевернути і розвіяти непевність. Нарешті він перевернув її, перевернув так раптово, аж аркуш розірвався. Язик прилип до піднебіння, коли він дивився на нього. Здавалося, серце його перестало битися.
Угорі на аркуші колом було обведене число 83. Нижче стояла оцінка «задовільно» та ще й з плюсом. Ще нижче видніла коротенька нотатка: «Набагато краще! Гадаю, я щасливіший за тебе вдвічі. Старанно проаналізуй помилки. Щонайменше три з них більш арифметичні, ніж концептуальні».