— Так от, у мене з’явилася ти, потім у нас з’явився Тод. Я завжди вважав його збіса гарним хлопцем і завжди намагався забезпечити його всім, що йому було потрібне, всім, що допомогло б йому виростити путящою людиною. Раніше я завжди сміявся з балачок, ніби чоловік хоче, аби його син заламав його самого, проте з часом мені це здається вельми схожим на правду. І ніколи не хотів, щоб Тод ходив у чиїхось приношених штанах, через те, що дружина якогось п’янички купувала набір шинку. Ти мене розумієш?
— Так, звичайно,— промовила вона стиха.
— Потім, десь так років із десять тому, якраз перед тим, як моєму старому остобісіло змагатися з тими хлопцями з місцевої ради з питань реконструкції міста і як він збирався закрити свою крамницю, у нього стався інсульт. Він пролежав у лікарні десять днів. І всі, хто мешкав поблизу, і макаронники, і фрици, і навіть декотрі чорнопикі, які стали там поселятися десь із 1955 року — сплатили всі його рахунки. До єдиного цента. Я не йняв цьому віри. І ще: вони не зачинили крамниці. Філона Кастеллано та ще четверо чи п’ятеро жінок, які не працювали, ходили туди по черзі. Коли мій старий повернувся, рахунки сходилися з точністю до цента.
— Овва,— стиха промурмотіла вона.
— Знаєш, що він мені сказав? Мій старий? Що його завжди лякала старість — він боявся залишитись у самотині, безборонним, вразливим. Боявся, шо попаде до лікарні і не зуміє звести кінці з кінцями. Боявся смерті. А після удару, сказав мені батько, він уже нічого не боїться. Він висловив певність, що помре гідно. «Ти хочеш сказати, що помреш щасливим, тату?» — запитав я його. «Ні,— відповів він. — Я не думаю, що хтось помирає щасливим, Дікі». Він завжди називав мене Дікі, зве і тепер, і це теж належить до тих його особливостей, які так і залишаться для мене неприємними. Він сказав, що ніхто не помирає щасливим, але можна померти гідно. Ці слова мене вразили.
Він довго мовчав у задумі.
— Останні п’ять-шість років я мав змогу поглянути на батька з відстані літ. Може, тому, що він живе тепер в Сандоро і не втручається в моє життя. Я почав думати, що, може, Книга лівої руки не така-то вже й абищиця. Саме тоді мене почав непокоїти Тод. Мені все кортіло побалакати з ним про те, що, либонь, у житті є щось більше, ніж можливість поїхати на місяць на Гаваї чи купувати йому штани, що не тхнули б нафталіном, як ото коробки із приношеними речами для бідних. Та ба: я ніяк не міг знайти способу, як би йому про це сказати. Але, думаю, він знає сам. І це знімає з мене тягар відповідальності.
— Ти маєш на увазі те, що він читає панові Денкеру?
— Так. Зиску ж йому з цього ніякого! Денкер не може йому платити. Уяви собі: старий дід за тисячі миль від друзів та родичів, які, може, ще й досі живі, старий дід, з усім тим, чого так боявся мій батько. Аж тут з’являється Тод.
— Я ніколи над цим не замислювалася.
— Чи помічала ти, яким стає Тод, коли заводиш із ним балачку про того старигана?
— Він стає дуже мовчазним.
— Авжеж. Він мовчить і ніяковіє, немовби робить щось погане. Так само, як мій тато поводився, коли хтось намагався подякувати йому за те, що він дає набір. Ми з тобою — права Тодова рука. Ти, я, і решта все
— будинок, катання на лижах у Тахо, «сандебед» у гаражі, його кольоровий телевізор. Усе це — його права рука. І він не хоче, щоб ми бачили, на що здатна його ліва рука.
— Отож ти не вважаєш, що він забагато часу проводить у Денкера?
— Золотко, поглянь на його оцінки! Якби вони погіршали, я перший сказав би стій, годі, досить. Оцінки — це те, по чому ми відразу відчуємо, що з ним щось негаразд. А які в нього оцінки?
— Не гірші, ніж були завжди до того першого дзвіночка.
— Так про що ми тут з тобою говоримо? Послухай, ясочко, взавтра о дев’ятій у мене важлива зустріч. Якщо я не висплюся, то матиму непрезентабельний вигляд.
— Спи, спи,— сказала вона провинним тоном, і, коли він відвернувся, поцілувала його в лопатку. — Я тебе кохаю.
— Я тебе теж,— відповів він потішено і заплющився. — Все гаразд, Моніко. Ти даремно турбуєшся.
— Твоя правда. Добраніч.
І вони поснули.
— Годі дивитись у вікно,— сказав Дюсандер. — Нічого цікавого там нема.