Тод глянув на нього спідлоба. Перед хлопчиком на столі лежав розгорнений підручник з історії: на кольоровому малюнку Тед Рузвельт долав гору Сан-Хуан. Безпорадні кубинці падали під ударами копит Тедової кінноти. Тед усміхався широкою американською усмішкою, усмішкою того, хто певний, що Бог на його боці, і що все було — найвищий клас. Тод Боуден не всміхався.
— Вам що, подобається бути погоничем рабів? — запитав він.
— Мені подобається бути вільною людиною,— відповів Дюсандер. Читай.
— Поцілуйте мене в одне місце!
— За часів мого дитинства,— сказав Дюсандер,— мені вимили б рота господарчим милом, якби я таке бовкнув.
— Часи змінюються.
— Та невже? — Дюсандер сьорбнув свого «бурбону». — Ну ж бо, вчи!
Тод уп’явся очима в Дюсандера.
— Ви смердючий алкоголік, та й годі. Ви це знаєте?
— Вчи.
— Заткніть пельку! — Тод спересердя згорнув книжку. Звук від цього був такий, немов на кухні ляснув постріл. — Я ніколи не надолужу згаяного. У всякому разі — до контрольної. Мені ще залишилося п’ятдесят сторінок цього лайна, аж до початку першої світової війни. Ліпше взавтра я зроблю собі шпору.
— Ти цього не зробиш,— суворо застеріг Дюсандер.
— А то чому? Хто мені завадить? Ви?
— Хлопче, ти ніяк не хочеш розуміти, що нам загрожує. По-твоєму, мені подобається пильнувати, щоб твій шмаркатий ніс був устромлений у підручник? — Голос його ставав дедалі гучнішим, вимогливішим, владнішим. — Ти що, справді вважаєш, що мені подобається слухати твої верески та лайки, гідні дитячого садка? «Поцілуйте мене в одне місце,— високим фальцетом перекривив його Дюсандер, що змусило Тода почервоніти. — Поцілуйте мене в одне місце, начхати мені на вашу науку, я зроблю це завтра, поцілуйте мене в одне місце!»
— Авжеж, вам це подобається! — закричав Тод у відповідь. — Так, вам це подобається! Ви тільки тоді відчуваєте, що ви не зомбі, коли напосідаєтесь на мене. Дайте мені, хай йому грець, хоч трохи відпочити!
— Як ти гадаєш, що буде, коли тебе спіймають із шпаргалкою? Кому вони найперше про це скажуть?
Тод мовчки розглядав свої щербаті покусані нігті.
— Кому?
— Самі не знаєте, абощо? Калоші Едові. А потім, гадаю, моїм батькам.
Дюсандер кивнув головою.
— Я теж так думаю. Тож-бо вчи. Убгай усі шпаргалки туди, де їхнє справжнє місце, у свою голову.
— Я вас ненавиджу,— похмуро кинув Тод. — Я справді вас ненавиджу. — Однак він знову розгорнув підручника, і Тед Рузвельт засміявся до нього, Тед, який із шаблею в руці чвалом в’їжджав у XX століття, тоді як кубинці безладною юрбою відступали перед ним — мабуть, неспроможні опертися його жорстокій американській усмішці.
Дюсандер знову почав розгойдуватися в кріслі. В руках у нього була чашка з віскі.
— Розумничку мій,— майже ніжно провуркотів він.
Перший «вологий» сон наснився Тодові останньої квітневої ночі. Він прокинувся від шелесту дощу, який таємниче щось нашіптував у рясно-листові дерева, що росло під вікном.
Сон переніс його в одну з лабораторій Патіна. Він стояв кінець довгого низького столу. Пишна молода дівчина надзвичайної краси була прикута до столу затискачами. Дюсандер був його асистентом. На старому був лише фартух різника і більш нічого. Коли він обертався, щоб увімкнути монітори, Тод бачив брезклі Дюсандерові сідниці, що терлися одна об одну, мов безформні білі каменюки.
Він передав щось Тодові, щось таке, що він одразу ж упізнав, хоча ніколи його й не бачив. То був штучний член. Він мав блискучий металевий кінчик, і в світлі флюоресцентних ламп, почеплених у Тода над головою, мерехтів, мов безжальний кинджал. Усередині член був порожній. З нього гадючився чорний електричний дріт, що закінчувався червоною гумовою кулькою.
— Починай,— промовив Дюсандер. — Фюрер каже, що все гаразд. Каже, це тобі винагорода за навчання.
Тод глянув на своє тіло і побачив, що він голий. Його маленька цюрка стужавіла і стала сторч із ніжного рудяво-рожевого пушка. Тод нап’яв на неї штучного члена. Він виявився вузькуватим, але там, усередині, було щось наче мастило. Тертя було приємне. Ні, більш як приємне. Воно було чарівне.
Він зиркнув униз на дівчину і відчув дивну зміну в своїх думках... Здавалося, вони ввійшли у звичну для нього колію. Раптом усе здалося напрочуд справдешнім. Двері відчинилися. І він пройде крізь них. Він узяв червону кульку лівою рукою, став колінами на стіл і длявся лише якусь мить, щоб знайти потрібний кут.
Здалеку, неначе крізь туман, він чув, як Дюсандер виголошує:
— Дослід номер вісімдесят чотири. Електрика, статеве стимулювання, метаболізм. Ґрунтується на теорії Тісенга про негативне посилювання. Піддослідна — молода єврейська дівчина, віком приблизно шістнадцять років, жодних шрамів, жодних відмітних знаків, жодних ушкоджень...