Дюсандер посміхнувся беззубим ротом просто в біле, застигле обличчя Тода Боудена.
— Цей виняток зроблено на випадок смерті власника сейфа,— пояснив він. Не перестаючи з усміхом дивитися на Тода, Дюсандер поклав складаного ножа до кишені халата, відкрутив ковпачок і знову наповнив свою чашку.
— Що ж тоді? — хрипко запитав Тод.
— Тоді сейф відчиняють у присутності посадової особи банку та представника Фінансової управи. Вміст сейфа реєструється. У нашому випадку вони знайдуть там лише документ на дванадцяти сторінках. Оподаткуванню він не підлягає... проте дуже цікавий.
Тод щосили зціпив пальці обох рук.
— Ви цього не зробите,— сказав він, затинаючись, із неймовірою в голосі. То був голос людини, яка побачила когось, хто розгулював по стелі.
— Ви не можете... ви не можете цього зробити.
— Хлопчику мій,— лагідно сказав Дюсандер. — Я вже це зробив.
— Але... я... ви... — Голос його зробився таким високим, що скидався на виття. — Ви вже старий! Xіба ви не знаєте, що ви вже старий? Ви можете померти! Ви можете померти першої-ліпшоі хвилини!
Дюсандер підвівся. Він відійшов до одної із шаф і добув звідти маленьку скляночку. Колись у ній було желе. На склянці танцювали, побравшись за руки, герої мультфільмів. Тод впізнав їх усіх — Фред та Вільма Флінтстоун, Барні та Бетті Рабл, Пеблз та Бам-Бам. Він зростав із ними. Тод дивився, як Дюсандер майже ритуально протирає рушником склянку з-під желе. Дивився, як Дюсандер ставить її перед себе. Дивився, як Дюсандер наливає туди десь так на палець «бурбону».
— А це навіщо? — пробурмотів Тод. — Я ж не п’ю. Пиятика — це для таких дешевих алкоголіків, як ви.
— Піднеси-но свою склянку, хлопче. Це особлива подія. Сьогодні ти питимеш.
Тод довго дивився на нього, потім підніс склянку. Дюсандер легенько цокнувся з ним своєю дешевою керамічною чашкою.
— Випиймо, хлопчику, за довге життя! Довгого віку нам обом! Prosit![20] — Стариган хильцем випив «бурбон» і засміявся. Він розгойдував
ся вперед-назад, ноги у шкарпетках ляпали по лінолеуму, і Тод подумав, що ніколи ще Дюсандер не був такий схожий на стерв’ятника, стерв’ятника в купальному халаті, смердючого жерця стерва.
— Я вас ненавиджу,— прошепотів Тод, і тоді Дюсандер зайшовся своїм особливим, притаманним лише йому сміхом. Його обличчя прибрало барви темної червоної цегли; здавалося, він водночас сміється, кашляє і задихається. Настраханий Тод мерщій схопився на ноги і почав гупати старого по спині, аж поки напад кашлю припинився.
— Danke schön[21],— сказав той. — Пий, чого не п’єш. Тобі полегшає.
Тод випив. Смак такий, наче він випив якоїсь гидоти від застуди, у горлі запекло вогнем.
— Не можу повірити, що ви цілими днями дудлите це лайно,— сказав він, ставлячи склянку на стіл і знизуючи плечима. — Вам треба зав’язувати. Перестати пити і курити.
— Твоя турбота про моє здоров’я мене зворушує,— зауважив Дюсандер. Він витяг зібгану пачку сигарет із тої самої кишені купального халата, де зник складаний ніж. — Так само і я турбуюся про твоє, хлопче. Майже щодня читаю в газетах, як на жвавому перехресті велосипедиста збиває авто. Облиш велосипед. Ходи пішки. Або ж користуйся автобусом, як я.
— Та йдіть ви... — вибухнув Тод.
— Хлопчику мій,— сказав Дюсандер,— наливаючи собі ще «бурбону» і знову заходячись сміхом,— та ми з тобою тільки те й робимо, що посилаємо один одного під три чорти, невже ти ще й досі не здогадався?
За тиждень Тод сидів на полишеній залізничній платформі старої сортувальні. Він жбурляв вугілля через заіржавілу, порослу бур’янами колію.
А може, я все-таки його вб’ю? Чому б мені його не вбити, га?
Тому що він, Тод, розумний хлопець; ця відповідь перша спала йому на думку. Так то воно так, але... Рано чи пізно Дюсандер все одно гигне, і, зважаючи на його звички, цього, мабуть, уже не довго ждати. Чи він порішить старого, а чи Дюсандер сам сконає у ванні від серцевого нападу, однаково все вийде наяв. Але принаймні він матиме задоволення від того, що скрутить старому стерв’ятникові в’язи.
Рано чи пізно — ці слова кидали виклик здоровому глузду.
Може, це станеться пізніше, думав Тод. Байдуже, куритиме та питиме він чи ні, а старий вилупок ще досить міцний. Якщо він протримався так довго, то... може, це станеться пізніше.
Звідкись ізнизу, немовби з-під нього, почулося ледь чутне хропіння.
Тод схопився на ноги, впустивши додолу вугілля. Хропіння почулося знову.