— Невже? Тоді чому ж вони не відпускають Шпеєра?
— Якби він був у американців, у американців, які тільки злегка б’ють по руках убивць і випускають їх, вони б його звільнили,— відказав Дюсандер.
— Так само і в цьому разі. Чи дозволять американці ізраїльтянам депортувати дев’яносторічного діда, щоб повісити його, як вони повісили Ейхмана? Гадаю, ні. Може б, де й дозволили, але не в країні, де на перших сторінках міських газет друкують фотографії пожежників, які рятують кошенят, знімаючи їх із дерев. Ні, твоя влада наді мною ослабне, натомість моя над тобою зміцніє. Незмінних ситуацій не буває. І наспіє час,— якщо я проживу достатньо довго,— коли я вирішу, що те, що ти про мене знаєш, уже нічогісінько не важить. Ось тоді я і знищу свого документа.
— Але ж доти з вами може статися що завгодно! Нещасливий випадок, хвороба...
Дюсандер знизав плечима.
— «І якщо Господь схоче, вода буде, і ми знайдемо її, якщо цього схоче Господь, і ми нап’ємося її, якщо цього схоче Господь». Від нас нічого не залежить.
Тод довго дивився на старого, дуже довго. В Дюсандерових доводах мали бути вразливі місця, які відкривали б шлях, можливість утечі для них обох або лише для Тода. Можливість відмовитися... як колись: гей, хлопці, я забив ногу і більше не гуляю. Якимось внутрішнім зором він уже бачив ті роки, що їх йому доведеться прожити. Він відчував, що підсвідоме тільки чекає на те, щоб незабаром обернутися свідомими думками. Куди б він не поїхав, щоб він не робив...
Він уявив собі героя мультика, над головою якого завис молот. Коли Тод закінчить середню школу, Дюсандер матиме вісімдесят, і це ще не буде кінець; коли він здобуде диплом у коледжі, Дюсандер відзначить вісімдесят чотири і не відчуватиме, що вже достатньо старий; університет Тод закінчить того року, коли Дюсандерові виповниться вісімдесят шість, і може бути, що Дюсандер ще не почуватиметься у цілковитій безпеці.
— Ні,— рішуче промовив Тод,— те, про що ви говорили... я не зможу з цим жити.
— Мій хлопчику,— сказав лагідно Дюсандер, і Тод уперше, з якимось жахом, помітив наголос, який старий робив на першому слові. — Мій хлопчику... ти мусиш.
Тод дивився на нього; язик у роті розпух і стужавів; здавалося, язик заб’є йому горло і він задихнеться. Тоді хлопець крутнувся і кинувся геть з будинку.
Дюсандер байдужісінько спостерігав за ним, а коли двері зачинилися і лопіт хлопчикових ніг завмер,— це означало, що той сів на велосипед,— він запалив сигарету. Певна річ, ніякого сейфа, ніякого документа не було. Але хлопчик повірив у їхнє існування; повірив беззастережно. Тепер я у безпеці, подумав Дюсандер. Усе скінчилося.
Однак не скінчилося, ні.
Тої ночі їм обом наснилося вбивство, і обидва прокинулися, охоплені жахом і легким збудженням.
Тод прокинувся і відчув на лобку вже знайому вологу. Дюсандер, занадто старий для такої реакції, вдягнув гестапівську форму і знову ліг, чекаючи, доки вгамується шалене калатання серця. Форма була з дешевого краму і вже почала розлазитися.
Уві сні Дюсандер нарешті добувся табору на верхів’ї пагорба. Широка брама відчинилася і, ковтнувши його, з гуркотом зачинилася. Крізь ворота й огорожу довкола табору був пропущений електричний струм. Його голі, виснажені переслідувачі хвиля за хвилею кидалися на огорожу; Дюсандер сміявся з них і ходив туди-сюди, випнувши груди; кашкет був збитий набакир, не більше й не менше, ніж годилося. Терпкий, п’янкий дух паленої плоті стояв у чорному повітрі, і він прокинувся в Південній Каліфорнії з думкою про ліхтарі з гарбузів та ніч, коли упирі шукають блакитного полум’я.
За два дні до відльоту Боуденів на Гаваї Тод знову завітав на покинуту сортувальню, звідки люди вирушали до Сан-Франциско, Сієтла та Лас-Вегаса; звідки інші, ще давніш, їхали тролейбусом до Лос-Анджелеса.
Сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли він туди добувся. За кілометр звідти, на звороті шосе більшість водіїв уже вмикали фари. Хоча було тепло, Тод мав на собі легку куртку. Під нею, за пасом, стримів великий різницький ніж, загорнений у старий рушник. Він придбав цього ножа в одній з великих крамниць, навколо яких паркувалися цілі розсипища автомобілів.
Він заглянув під платформу, де місяць тому побачив п’яничку. В голові у нього вирували якісь невиразні, розпливчасті думки, якийсь морок, безпросвітна каламуть.
Він побачив там знайомого, а може, й якогось іншого п’яничку — всі вони були схожі між собою, як близнюки.
— Гей! — гукнув Тод. — Гей! Хочеш трохи грошей?
П’яничка обернувся, кліпаючи очима. Він побачив Тодову широку сонячну усмішку і заусміхався й сам. Ще мить — і новенький, блискучий, гладенький ножака вгородився в його щетинисту праву щоку. Пирснула кров. Тод побачив лезо ножа у роззявленому роті п’янички... а тоді вістря на мить зачепилося за лівий куточок пиякової губи, розтягуючи рота у криву посмішку юродивого. Та посмішка була витвором ножа; Тод краяв обличчя п’янички, мов гарбуза на Хелловін[24].