Дюсандер помахав рукою в повітрі, немовби відкидаючи таке безглузде припущення.
— То було бажання полоскотати нерви. Мовляв, треба в недільному випуску почастувати людей дещицею жаху. Викликати давні привиди, хай і заяложені, але ще корисні — Торсо, вбивцю з Клівленда, Зодіака, таємничого Містера X, вбивцю Чорної Жоржини, Джека Спрінгхіла. Бридня, та й годі! Але мене це змусило замислитись. А що ще залишається старому, як не розмірковувати, коли давні друзі більше не приходять до нього у гості.
Тод знизав плечима.
— Я подумав: мавши бажання, чого, звісно, бути не могло, допомогти тому мерзенному жовтому псові-журналісту, я міг би пояснити деякі з тих зникнень. Я маю на увазі не забитих ножем чи ціпком, хай Бог заспокоїть їхні заблукані душі, а тих, кого не знайдено. Бо принаймні декотрі з волоцюг, що зникли, спочивають у моєму підвалі.
— А скільки їх там? — стиха запитав Тод.
— П’ятеро,— спокійно відповів Дюсандер. — Якщо рахувати того, з ким ти сам допоміг мені розібратися.
— Ви справді несповна розуму,— сказав Тод. Шкіра у нього під очима зробилася білою і прозорою. — У якомусь пункті вам відмовляють ваші трикляті гальма.
— Відмовляють гальма! Яка чудова ідіома. Може, й твоя правда! Та потім я сказав собі: «Цей шакал-газетяр був би радий почепити всіх зниклих волоцюг на когось одного — на отого його уявного Ловця п’яничок. Але я знаю, що це було б помилкою».
Після чого я запитав себе: «А чи не знаю я ще когось, хто міг би це робити? Когось, хто останні кілька років був би у такому самому стресовому стані, як і я? Когось, хто міг чути брязкіт кайданів на старих привидах?» І відповідь була така. Знаю. Це ти, хлопче.
— Я ніколи нікого не вбивав.
Перед його очима постали не п’янички: то були не люди, атож — ніякі не люди. У своїй уяві він бачив самого себе: зачаївшись за всохлим деревом, він дивиться в оптичний приціл своєї гвинтівки, мушка застигла на скроні чоловіка з бридкою цапиною бородою, що сидів за кермом «субару-брета».
— Може, й ні,— приязненько погодився Дюсандер. — Але того вечора ти так добре тримався. Гадаю, ти був не так вражений, як лютий, що стареча неміч поставила тебе під загрозу. Чи, може, я помиляюся?
— Ні, не помиляєтесь,— сказав Тод. — Я завжди на вас чхав, і чхаю й досі. І допоміг вам лише тому, що ви маєте у своєму сейфі щось таке, що може зруйнувати моє життя.
— Ні, я там нічого не маю.
— Що? Що це ви торочите?
— То був такий самий блеф, як твій «лист, залишений у товариша». Ти ніколи не писав такого листа, і в тебе ніколи не було такого товариша, а я ніколи не писав жодного слова про наш... сказати б, зв’язок. Зараз я розкриваю свої карти. Ти врятував мені життя, байдуже, що тільки задля того, аби оборонити себе; це не змусило тебе діяти повільніше чи менш кмітливо. Я не можу зашкодити тобі, хлопче. Кажу тобі це відверто. Я зазирнув смерті в вічі, і вона налякала мене, але не настільки, як я сподівався. Ніякого документа немає. Як ти сказав, ми квити.
Тод посміхнувся: химерний вигин вуст. Дивні глумливі іскорки в очах.
— Herr[29] Дюсандер,— сказав він,— аби ж то я міг цьому повірити.
Увечері Тод спустився узвозом, що виходив на шосе, підійшов до всохлого дерева і сів на нього. Сутеніло. Вечір був теплий. Вогні автомобілів, мов довга жовта гірлянда стокроток, яскріли у присмерку.
Документа немає.
Лише тоді, коли їхня розмова завершилася, Тод збагнув усю безнадійність свого становища. Дюсандер сказав, що Тод може обшукати увесь його будинок, і коли не знайде там ключа від сейфа, це буде доказом того, що ніякого сейфа нема взагалі, а отже, немає й листа. Але ключа можна сховати деінде, його можна покласти у слоїк з-під маргарину чи вишневого сиропу, а той слоїк поставити під віддерту й знову поставлену на місце мостину; Дюсандер навіть міг поїхати до Сан-Дієго і сховати її в мурі, яким обведений куточок, де ведмеді тішаться ілюзією волі. Власне, провадив Тод, Дюсандер міг би просто викинути того ключа. А чом би й ні? Він був йому потрібний лише раз, щоб покласти до сейфа написаний документ. Коли він помре, хтось інший візьме його з сейфа.