Тод ледве не застогнав.
Суть його дилеми зводилася ось до чого. А чи не зганьбить він себе, покинувши дівчину, ладну пожертвувати задля нього всім? Чи не вразить людей такий його крок? Якась частка його істоти переконувала, що не вразить. Йому пригадалось, як на першому році навчання у повній середній школі, ідучи холом за двома старшокласниками, він почув, як один з них похвалився другому, що розцурався зі своєїюдівчиною. Другий поцікавився причиною. «Та ж я її геть затовк»,— сказав перший, і обидва зайшлися цапиним реготом.
Якщо хтось, бува, спитає в мене, чому я її покинув, я просто скажу, що геть її затовк. Та що, як вона признається, що ми були з нею тільки п’ять разів? Чи цього достатньо?
Отакий був плин його думок, неспокійних, що ті голодні пацюки в лабіринті. Десь у найглибших закамарках мозку жевріло розуміння того, що коли він не спроможен її розв’язати, то це свідчення того, яким невпевненим він став. Та розуміння розумінням, а змінити свою поведінку він так і не зумів, і тяжко тим журився.
Коледж. Коледж міг би розв’язати все. Якби він послався на коледж, як на причину розриву з Бетті, цьому б усі повірили. Одначе вересень видавався ще таким далеким.
Під час п’ятого побачення йому потрібно було двадцять хвилин, щоб досягти належного збудження, але потім Бетті заявила, що шкурка була варта вичинки. Зате вчора увечері пуття з нього не було ніякого.
— Що це з тобою? — роздратувалася Бетті. По двадцяти хвилинах маніпуляцій з його млявим прутнем вона вся була розпатлана і терпець їй явно уривався. — Чи ти часом не бісексуал?
Він мало не задавив її на місці. Ех, якби в нього був його вінчестер...
— Ого! Сто чортів! Вітаю тебе, синку!
— Га? — він непорозуміло глипнув на батька.
— Тебе записано до збірної команди середніх шкіл Південної Каліфорнії! — батько всміхався від гордощів та втіхи.
— Невже? — він насилу второпав, про що говорить батько: спочатку треба було усвідомити значення тих слів. — А, згадав, тренер Холлер натякав мені на це наприкінці року. Мовляв, висуває мене з Біллі Де Лайєнсом. Я й не сподівався, що з цього щось вийде.
— Боже, ти, здається, байдужісінький!
— Я ніяк не звикну...
(Чхати мені на це.)
... до цієї думки,— він на превелику силу вичавив із себе усмішку. — Можна подивитися статтю?
Батько через стіл подав газету Тодові й підвівся.
— Піду розбуджу Моніку. Вона має це побачити, перш ніж ми поїдемо.
Боже, ні, цього ранку я їх не витримаю.
— Прошу тебе, не буди. Ти ж бо знаєш, вона потім не засне, як її розбуркати. Ми залишимо їй газету на столі.
— Так, мабуть, так ми і зробимо. Ти збіса делікатний хлопець, Тоде. — Він поплескав Тода по спині, і Тод міцно зажмурився. Водночас він знизав плечима, немовби хотів сказати: «Які дурниці», що змусило батька засміятися. Тод знову розплющив очі й зиркнув у газету. Там виднів заголовок:«ЧОТИРИ ЮНАКИ ЗАПИСАНІ ДО ЗБІРНОЇ КОМАНДИ ПІВДЕННОЇ КАЛІФОРНІЇ». Під ним красувалися фотографії хлопців у бейсбольній формі — пітчера та лівого крайнього зі школи Феав’ю, джіґера з Маунтфорда і крайнього правого Тода, який щиро усміхався світові з-під дашка своєї бейсбольної кепки. Він проглянув статтю і дізнався, що Біллі Де Лайєнса зараховано до другого складу збірної. Чи ж не підстава для того, щоб почуватися щасливим? Де Лайєнс, якщо йому так подобається, може видавати себе за методиста, аж поки йому відпаде язик, але Тода йому не одурити. Він знає напевне, хто такий насправді Біллі Де Лайєнс. Може, його слід би познайомити з Бетті Траск, адже вона теж маланка. Він давно вже про це думав, а минулої ночі зважився остаточно. Трасків мали за білих. Та одного погляду на її ніс та смугляве обличчя — у її старого воно видавалося ще смуглявішим
— було досить, щоб усе зрозуміти. Може, саме через те він почувався з нею нездолящим. Все було дуже просто — його цюрка розпізнала це раніше за його мозок. Кого вони хотіли ошукати, називаючи себе Трасками?