— Ще раз вітаю тебе, синку.
Звівши очі, він спершу побачив простягнену батькову руку, а потім його обличчя з застиглою безглуздою усмішкою.
Твій приятель Траск — жид! Він чув, як він кричить це прямо батькові в обличчя. Ось чому я вчора ввечері не зміг упоратися з його лахудрою донькою! Ось у чім причина! Потім, коли ці слова вже готові були зірватися з язика, холодний голос, який іноді озивавсь у ньому в такі хвилини, (НЕГАЙНО ОПАНУЙ СЕБЕ) зринув із глибини його істоти, наче залізними шлюзами перекриваючи хвилю його нерозважливості.
Він узяв батькову руку і потис її. Відтак простодушно всміхнувся в горде батькове обличчя і сказав:
— О тату, спасибі.
Вони залишили Моніці розгорнуту на відповідній сторінці газету разом з цидулкою, яку Дік змусив Тода черкнути, підписавшись «Твій зоряний син, Тод».
22
Ед Френч, він же Боягуз Френч, він же Капець Піт і Людина в кедах, відомий також як Калоша Ед Френч, перебував у маленькому і затишному приморському містечку Сан-Ремо, де скликано симпозіум консультантів з навчального процесу. То було пусте марнування часу,— консультанти з навчального процесу ніколи і ні в чому не дійшли б між собою згоди,— і з першого ж дня йому остогидли папери, семінари та обговорення. Другого дня пополудні він зрозумів, що йому остогидло й Сан-Ремо, і що з усіх епітетів — маленьке, затишне, приморське найістотніший був, мабуть, «маленьке». Окрім величних панорам та лісів, де росли червоні дерева, у Сан-Ремо нічого не було — ані кінотеатру, ані кегельбану, а йти до єдиного на все містечко бару Едові страх не хотілося: на засміченій стоянці там стояли самоскиди з поналіплюваними на заіржавлених бамперах та задніх бортах передвиборчими листівками Рейгана. Ед не боявся, що там до нього в'язнутимуть, але йому анітрохи не усміхалося цілий вечір п’ясти очі на гевалів у ковбойських капелюхах та слухати Лоретту Лін.
Уже третій день — симпозіум розтягся на неймовірно довгі чотири дні — він сидів у номері 217 готелю «Холідей», позбавлений товариства дружини з донькою; телевізор коверзував, а з ванної кімнати тхнуло якоюсь гидотою. У готелі був плавальний басейн, та цього літа йому так докучала екзема, що він нізащо в світі не роздягся б до плавок. Вкрита струпами нижня частина ніг робила його схожим на прокаженого. Лишалася ще година до початку наступного семінару («ДОПОМОГА ДІТЯМ З МОВНИМИ ВАДАМИ») — тобто дітям-заїкам або дітям з вовчою пащею, ми ж бо нізащо не назвемо речі своїми іменами, Боже борони, ще, чого доброго, зменшать платню. Він пообідав у єдиному на все Сан-Ремо ресторані, спати йому не хотілося, а в єдиному справному каналі показували вдруге «Зачарованого».
Тож він узяв телефонну книгу і почав машинально гортати сторінки, навіть не розуміючи, навіщо це робить, бо навряд чи знав якогось божевільця, який, незважаючи на те що містечко було маленьке, затишне і приморське, жив би у Сан-Ремо. Він подумав, що зараз робить те саме, що роблять з нудьги всі люди у всіх готелях по всьому світі — вони шукають давно забутого приятеля або родича, якому могли б зателефонувати. А коли й справді хтось озветься, що він йому казатиме? Френк? Чорт! Як ся маєш?
Лежачи на ліжку, він усе гортав і гортав сторінки тоненького довідника Сан-Ремо з напівзаповненими колонками — і враз йому здалося, що в нього справді є тут хтось знайомий. Продавець книжок? Хтось із племінників Сондри, яких у неї було тьма? Якийсь партнер по покеру з коледжу? Родич когось із школярів? Здавалося, ось-ось він пригадає, але це тільки так здавалося.
Його палець лежав на розгорнутій сторінці, коли він відчув сонливість. Та щойно він почав поринати в сон, як йому нарешті свінуло, і він сів; сон як рукою зняло.
Лорд Пітер!
Нещодавно по одному з телеканалів знов показували серіал про Уїмслі
— «Хмари свідчать», «Убивство з'ясує все», «Дев'ять кравців». Вони з Сондрою не відходили від телевізора. Ян Кармайкл грав Уїмслі. Сондра була від нього в захваті. Еда, який вважав, що Кармайкл зовсім не схожий на Лорда Пітера, це навіть дратувало.
— Сенді, у нього ж зовсім не такий овал обличчя. І вставні щелепи, Господи Боже мій!
— Тю, — весело відповідала Сондра з канапки, де вона лежала, згорнувшись калачиком. — Ти просто ревнуєш. Він такий красень.
— Татко ревнує, татко ревнує,— заспівала маленька Норма, вистрибуючи по вітальні у своїй бавовняній піжамці.
— Ось уже година, як ти мусила бути у своєму ліжечку,— зауважив Ед, сердито поглядаючи на доньку. — І якщо я й далі тебе бачитиму тут, то ще, чого доброго, спохоплюся, що ти не там.
Маленька Норма вмить проковтнула язика. Ед знову взявся за Сондру.