Дюсандер підійшов до фонтанчика, напився, утер рота рукою, в якій тримав свою чашку, і глипнув на зачинені двері навпроти. Ці двері були завжди замкнені... принаймні мали такими бути теоретично. Насправді ж, як він помітив ще раніше, їх іноді лишали незамкненими, і в кімнаті тоді нікого не було. Найчастіше це траплялося саме в ці безладні півгодини, коли провадили перезміну і сестри збиралися в ординаторській за рогом. Дюсандер завважив це тренованим і сторожким оком того, хто довгий час був утікачем. Йому б дуже хотілося ще тиждень-другий постежити за дверима без номера — пересвідчитись у відсутності загрозливих винятків у правилі, адже шанс він матиме лише один. Але такого зайвого тижня в нього не було. Можливо, ще якийсь час чутка про вовкулаку, що перебуває у лікарні, і не поширюватиметься, та це може статися не сьогодні-завтра. Він не ризикував чекати. Коли про все дізнаються, за ним встановлять нагляд.
Він випив ще трохи води, знов утер губи і глянув спершу праворуч, а тоді ліворуч. Потім з байдужим виглядом перейшов хол, повернув клямку і вступив до кімнати, де тримали ліки. Якби виявилося, що жінка, відповідальна за видачу ліків, сидить за своїм столом, він би просто послався на свою короткозорість. Перепрошую, пані, мені здалося, що це туалет. Це ж треба бути отаким бовдуром!
Одначе кімната була порожня.
Він окинув поглядом верхню полицю ліворуч від нього. Нічого, окрім крапель для очей та вух. Друга полиця — проносне, свічки. На третій поличці він побачив секонал та веронал. Він укинув до кишені свого купального халата пляшечку секоналу. Потім подався до дверей і вийшов з кімнати, не роззираючись, з ніяковою усмішкою на обличчі. Чи ба! Виявляється, це не туалет! Ага, он він де, біля фонтанчика! Телепень!
Він відчинив двері з написом «ДЛЯ ЧОЛОВІКІВ», зайшов і вимив руки. Відтак холом повернувся до палати. На столику між ліжками стояли склянка і повна карафка води. Шкода, що не було «бурбону» — просто сором, далебі. Проте пігулки присплять його однаково гарно, хоч би чим він їх запивав.
— Морісе Хейзелю Salud[34], — промовив він з усміхом і налив собі склянку води. По всіх тих роках, коли він жахався власної тіні, коли на лавах у парках, у ресторанах, на автобусних зупинках йому ввижалися знайомі обличчя, його кінець кінцем упізнав і викрив чоловік, про якого він не мав жодного уявлення. Це було майже смішно. Він разів зо два зиркнув у бік ліжка Хейзеля, Хейзеля з його зламаним із ласки Господа хребцем. Наступна думка була така: не майже смішно, а дуже смішно.
Він поклав три пігулки до рота, запив їх водою, потім узяв ще три, потім — ще три... У палаті навпроти, через хол, він бачив двох дідів, що схилилися над нічним столиком і грали у крибідж. В одного з них грижа, Дюсандер це знав. А що у другого? Каміння у жовчному міхурі? Чи в нирках? Пухлина? Простата? Жахіття старості. Ім’я їм легіон.
Він знову налив води у склянку, але пігулок уже не заживав. Якщо він проковтне їх забагато, це може зашкодити його задумові. Його може занудити, і він їх виблює, що збереже йому життя для тих неподобств, які вигадають для нього американці та ізраїльтяни. Він не збирався вкорочувати собі віку, як hausfrau[35]у нападі істерії. Коли його нападе сонливість, він заживе ще. Так буде безпечно.
До нього долинув тремтячий голос одного з гравців: тоненький, тріумфальний.
— Чотири карти однієї масті на десять... п’ятнадцять на вісімнадцять... і джек у масть на дев’ятнадцять. Як тобі подобається така музика?
— Не кажи гоп... — не втрачав певності старий із грижею,— все одно я виграю. Я займу останню ямку.
Займу останню ямку, — подумав Дюсандер, уже сонний. Чудовий вислів — ці американці мастаки на ідіоми. Пошитися в дурні; мов у рота води набрав; йди ти під три чорти; мащене колесо легше крутиться.
Чудові ідіоми.
Вони гадали, що запопали його, а він збирається під самим їхнім носом зайняти останню ямку.
Раптом його взяла охота, і прийде ж таке в голову, залишити листа хлопчикові. Дюсандерові хотілося застерегти його, щоб він був обачним. Щоб послухав стару людину, яка зрештою переоцінила свої можливості. Йому хотілося сказати хлопцеві, що врешті-решт він, Дюсандер, перейнявся до нього шаною — дарма що ніколи його не любив — і що розмовляти з ним було краще, ніж дослухатися до плину своїх власних думок. Проте будь-який лист, навіть найбезневинніший, може кинути на хлопця підозру, а Дюсандер не бажав цього. О, місяць чи два він житиме, як на вулкані, чекаючи, що ось-ось до нього завітає поліція і почне розпитувати про документ, знайдений у банківському сейфі, орендованому Куртом Дюсандером (він же Артур Денкер)... та з часом хлопчик пересвідчиться, що він йому не збрехав. Хлопчик так добре тримався, що гріх робити щось таке, що могло б заподіяти йому шкоду.